«Хто, якщо не я?». Історія Захисника України Олександра Грицюка, якого закатували в російському полоні
Історія жителя міста Ківерці Олександра Грицюка – це історія мужності, незламності та великої людської трагедії. Вона стала ще одним свідченням того, що російська федерація систематично порушує норми міжнародного гуманітарного права, вчиняючи злочини щодо українських військовополонених.
Олександр Грицюк був звичайною людиною – працював будівельником, любив свою родину, будував плани на майбутнє. Проте 24 лютого 2022 року його життя, як і життя мільйонів українців, змінилося назавжди.
За словами дружини Оксани, у перші дні повномасштабного вторгнення чоловік сказав лише одну фразу: «Хто, якщо не я?» Саме з цими словами він добровільно вступив до лав Збройних Сил України та став військовослужбовцем 110 окремої механізованої бригади імені Марка Безручка.
Полон
10 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Новобахмутівки на Донеччині Олександр разом із побратимами потрапив у російський полон.
Про це його родина дізналася не від офіційних структур, а з російських пропагандистських ресурсів. Дружина знайшла відеозаписи, на яких побачила чоловіка пораненим із перебинтованою головою.
Згодом Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив факт перебування Олександра у полоні. За весь час родина отримала лише один лист, написаний російською мовою. У ньому повідомлялося, що він перебуває у полоні, отримує медичну допомогу та чекає на обмін. Як згадує Оксана Грицюк, вона розуміла, що цей лист був написаний під диктовку, однак навіть він став для неї підтвердженням, що чоловік живий.
Майже два роки очікування
Від весни 2022 року і до початку 2024-го родина жила надією на обмін.
Оксана писала чоловікові листи. Лише згодом звільнені українські військовополонені розповіли їй, що влітку 2023 року Олександр отримав її листи. В одному з них дружина повідомила, що він став дідусем.
За словами Оксани, коли Олександр дізнався про народження онука, він був надзвичайно зворушений. Побратими, які перебували поруч у полоні, того дня віддали йому свої мізерні пайки, щоб підтримати його та розділити цю радість.
Вяземське СІЗО №2 — місце систематичних катувань
Журналістське розслідування Texty.org.ua встановило, що Олександра утримували у Вяземському СІЗО №2 Смоленської області.
Колишні полонені називають цю установу справжнім табором смерті. За їхніми свідченнями, українських військовослужбовців систематично били, морили голодом, принижували, позбавляли медичної допомоги та психологічно знущалися з них.
Зі слів дружини, звільнені військовополонені розповідали їй, що Олександра особливо жорстоко били через його походження із Західної України та через відмову розмовляти російською мовою.
Як свідчили очевидці, охоронці називали його «бандерівцем» і повторювали, що «таких треба вбивати». Після побиттів він втрачав свідомість, а між катуваннями його змушували годинами стояти нерухомо. Полонені також розповідали про постійний голод та нелюдські умови утримання.
Останні дні життя
За свідченнями українських військових, які перебували у Вяземському СІЗО, напередодні смерті Олександр уже був у критичному стані.
Один зі звільнених полонених розповів журналістам, що наглядачі навіть говорили про необхідність принести йому нормальну їжу, але допомогу він так і не отримав. Наступного ранку стало відомо про його смерть.
На думку журналістів, зібрані свідчення дають підстави вважати, що Олександр помер саме у Вяземському СІЗО, хоча російська сторона вказувала іншу версію місця смерті.
Повернення додому
У січні 2024 року родині повідомили про повернення тіла Олександра Грицюка.
Дружина згадує, що тіло було виснаженим до невпізнання. За її словами, вона побачила численні ознаки жорстокого поводження.
Пам'ять
Історія Олександра Грицюка стала одним із найвідоміших свідчень злочинів, яких зазнають українські військовополонені у російській неволі. Вона є нагадуванням про те, що тисячі українських Захисників досі залишаються у полоні, а кожне їхнє життя потребує уваги міжнародної спільноти.
Олександр Грицюк віддав найдорожче – власне життя – за свободу України. Його подвиг, мужність і незламність назавжди залишаться у пам'яті громади.
Вічна пам'ять Герою.
Джерело: журналістське розслідування Texty.org.ua «Концтабір смерті "Вяземське СІЗО-2". Як катують і вбивають українських полонених — історії з одного російського СІЗО». Матеріал доступний за посиланням: https://texty.org.ua/articles/112776/konctabir-smerti-vyazemske-sizo2/.
