Ківерцівська громада

Волинська область, Луцький район

Меморіал пам'яті

 

Маріс Айдинович Камінський (нар. 9 квітня 1990, м. Ківерці, Волинська область, Українська РСР — пом. 3 лютого 2017, с. Галицинівка, Мар'їнський район, Донецька область, Україна) — український військовослужбовець, десантник, капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни.


Маріс Камінський народився 1990 року у місті Ківерці на Волині. 2005 року закінчив 8 класів загальноосвітньої школи, а 2008 — Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут.

2012 року закінчив аеромобільний факультет Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів. Займався карате, та іншими видами спорту.

По закінченні Академії був розподілений у 80-й окремий аеромобільний полк, в/ч А0284, м. Львів, де одразу ж показав найкращі результати з вогневої підготовки серед 20 новоприбулих лейтенантів. У 2012—2013 роках проходив військову службу на посаді командира взводу роти десантного забезпечення.

З 2013 року продовжив службу у Чернівцях на посаді командира роти 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, в/ч А2582.

З весни 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України у складі 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї бригади. Учасник оборони Луганського аеропорту.

Наприкінці 2016 року призначений на посаду начальника продовольчої служби тилу 3-ї БТГр. Пройшов кілька ротації на східному фронті, під час однієї з відпусток одружився. З майбутньою дружиною познайомився у військовому містечку в Чернівцях вже під час війни.

3 лютого 2017 року близько 00:05 російсько-терористичні угруповання з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град» обстріляли село Галицинівка Мар'їнського району Донецької області, що перебуває на значній відстані від лінії зіткнення, неподалік Карлівського водосховища (в тилу українських військ). Противник з боку окупованого смт Старомихайлівка випустив половину боєкомплекту з установки БМ-21 «Град». Внаслідок влучення снаряду у будинок загинули двоє українських офіцерів — капітан Маріс Камінський і капітан Анатолій Заремський.

8 лютого 26-річного офіцера поховали на міському кладовищі у Ківерцях.

У Ківерцях залишились мати Людмила Леонтіївна і брат, в Чернівцях — вагітна дружина Яна. У серпні 2017 народилась донька, яку назвали Самірою.

 

Указом Президента України № 28/2017 від 8 лютого 2017 року «за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня (посмертно).

У липні 2017 року рішенням Ківерцівської міської ради присвоєне звання «Почесний громадянин міста Ківерці» (посмертно).

 


 

Андрі́й Микола́йович Карпю́к (нар. 11 грудня 1990, с. Суськ, Ківерцівський район, Волинська область, Українська РСР — 3 квітня 2015, м. Авдіївка, Донецька область, Україна) — український військовослужбовець, десантник, солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни, позивний «Звіробій».


Народився 1990 року в селі Суськ на Волині. Закінчив сільську загальноосвітню школу.

У зв'язку з російською збройною агресією проти України 31 серпня 2014 призваний за частковою мобілізацією, разом зі своїм двоюрідним братом Дмитром Степановим. Обох братів зарахували до лав 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, в/ч А0284, м. Львів. Пройшли підготовку на Яворівському полігоні і вирушили на фронт. Ще до мобілізації брати товаришували, Андрій допомагав Дмитру у відкритті власної пилорами, разом ходили на полювання, і на фронті всюди були разом.

З листопада 2014 виконував завдання на території проведення антитерористичної операції на сході України, в Ясинуватському районі Донецької області — Піски, Тоненьке, Водяне, Опитне, брав участь у боях за Донецький аеропорт. Після підриву нового терміналу аеропорту російсько-терористичними угрупованнями виконував завдання в районі міста Авдіївка.

Наприкінці березня 2015, в складі батальйону, переведений до новоствореної 81-ї бригади. Солдат, водій 122-го окремого аеромобільного батальйону (в/ч пп В2250, м. Костянтинівка, Донецька область) 81-ї окремої десантно-штурмової бригади.

3 квітня 2015-го загинув унаслідок підриву на міні поблизу Авдіївки. Тоді ж загинули солдат Дмитро Степанов і капітан Юрій Чучалін, ще двоє десантників дістали поранень. 5 квітня від отриманих внаслідок підриву поранень помер солдат Дмитро Свідерський. Як розповів десантник Роман Чаровий, єдиний хто вижив, група у складі 4 бійців вийшла на бойове завдання разом із розвідниками в напрямку окупованого міста Ясинувата. Коли поверталися назад, підірвались на міні з «розтяжкою». Дмитро Степанов з посту побіг на допомогу, та теж підірвався на міні МОН. За три дні до того мали вийти з позиції за ротацією, але залишились допомогти новим підрозділам, бо були перші на тій ділянці і знали територію.

Приїхав розвідбат, і ми зібралися разом йти в розвідку, аби у випадку чого прикрити хлопців та повернутися. Ми дійшли до Ясинуватської розв’язки. Там за кущами стояли сепаратисти, і вони всі кущі пообвішували бляшанками, аби чути, якщо хтось продиратиметься. Розвідники замаскувалися, а ми поверталися назад, до поста лишалося метрів зо 150. Ми бачили, що були «розтяжки», бо помітили сплутані лєски. Але і досі неясно від чого спрацювала ОЗМ, — чи від телефонного сигналу, чи ще від чогось. Факт, що тоді «Узбеку» (Чучаліну) дзвонили військові із сусіднього поста. Після вибуху я відкрив очі — все пищало, все було в тумані, я почав щось кричати… «Дімон» (Свідерський) стояв на колінах весь в крові, Андрію (Карпюку) відірвало ногу. Я ще підповз до них, перев'язав як міг ту ногу, у Чучаліна так і не знайшов пульсу. Рації не працювали, тому я дав автоматну чергу вгору, аби дати зрозуміти, що живий. Дмитро (Степанов) з Суська тим часом вже біг із поста нам на допомогу. Але не добіг — «зірвав» МОН, і його повністю порешетило. Його тіло забрали, аж коли приїхали сапери.

— Роман Чаровий, учасник АТО

 

7 квітня на військовому аеродромі Луцька зустріли тіла чотирьох загиблих захисників. Віддати шану «кіборгам» прибули представники «Автомайдану», ГО «Самооборона Волині», ДУК ПС, айдарівці, десантники та просто небайдужі люди. 8 квітня Андрія Карпюка та Дмитра Степанова поховали поряд на сільському кладовищі села Суська.

Залишились батьки і сестра.

 

 

Орден Богдана Хмельницького III ступеня, — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (31.07.2015, посмертно).

Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

 


 

Дмитро́ Миха́йлович Степа́нов — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Працював на власній пилорамі. Разом зі своїм другом Андрієм Карпюком, був призваний за мобілізацією у серпні 2014 році до 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади, згодом переведений у 81-у ДШБ. Із листопада 2014 року перебував на передовій у зоні АТО. Номер обслуги, 81-а окрема аеромобільна бригада. Брав участь у боях за Донецький аеропорт.

3 квітня 2015-го загинув під час підриву на міні поблизу Авдіївки. Тоді ж загинули солдат Андрій Карпюк та капітан Юрій Чучалін. Згодом від поранень помер солдат Дмитро Свідерський.

Вдома лишилися дружина та донька 2011 р.н. Похований в Суську. 8 квітня 2015 року в останню дорогу Андрія Карпюка та Дмитра Степанова односельці проводжали на колінах, встеливши шлях квітами.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений

  • 27 червня 2015 року — орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
  • нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

 


 

Андрі́й Олекса́ндрович Во́лос (нар. 13 грудня 1995, м. Луцьк, Волинська область, Україна — 28 червня 2018, смт Південне, Торецька міська рада, Донецька область, Україна) — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Герой України (посмертно).


Народився 1995 року в Луцьку. Був єдиним сином у матері. Закінчив Луцьку школу-інтернат.

Під час російської збройної агресії проти України 9 разів намагався потрапити добровольцем на фронт, подавав документи у батальйон «Світязь» МВС, проте йому відмовляли через брак досвіду. 2015-го, у 19 років, вступив на військову службу за контрактом.

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади, в/ч А0998, м. Яворів.

28 червня 2018 року о 8:30 противник відкрив вогонь з мінометів, АГС та великокаліберних кулеметів по смт Південне, на північний схід від окупованої Горлівки. Командир роти Королівської бригади Олег Лотоцький, підрозділ якого боронив цей населений пункт, швидко оцінив ситуацію та організував бій. Під прикриттям вогню впритул до містечка наблизилась диверсійно-розвідувальна група бойовиків. Резервна група 24 ОМБр, під керівництвом молодшого лейтенанта Валерія Шишака вступила у бій, в ході якого командир групи дістав смертельне поранення кулею снайпера. Коли побратими намагались евакуювати пораненого командира взводу, старший солдат Волос прикрив собою командира роти та дістав важке поранення, — куля снайпера пройшла між пластинами бронежилета і влучила у серце. Помер від поранення дорогою до шпиталю.

Після прощання у Луцьку похований 1 липня на сільському кладовищі с. Омельне Ківерцівської громади, де мешкає мати.

Залишилися мати, вітчим і вагітна дружина, — одружився у травні 2018 року.

 

Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (27 червня 2019, посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

 


 

Бондар Олександр Вікторович (нар. 29 березня 1992 — 4 лютого 2016) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 29 березня 1992 р., у селі Лички, Ківерцівського району, Волинської області.

Навчався у Загальноосвітній школі І—III ступеня с. Тростянець, Ківерцівського району.

Служив на посаді командира відділення БМП у званні сержант, в 1-му механізованому батальйоні 24-ї окремої механізованої бригади.

У 2014—2016 роках пройшов 4 ротації на фронті в найгарячіших точках.

4 лютого 2016 року помер від зупинки серця, перебуваючи на навчальних зборах на Яворівському полігоні.

Похований у селі Лички, Ківерцівський район, Волинська область.

 

Указом Президента України № 319/2015 від 9 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Указом Президента України № 340/2022 від 16 травня 2022 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

 


 

Ві́талій І́горович Михайле́нко (15 серпня 1985, Ківерці, Волинська область, Українська РСР — 12 серпня 2014, Донецька область, Україна) — солдат Збройних сил України, учасник війни на сході України, оператор (72-га окрема механізована бригада).


Михайленко Віталій Ігорович народився 15 серпня 1985 року в місті Ківерці Волинської області.

У 1992 році пішов у перший клас загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня №4 м.Ківерці. Яку закінчив у 2003 році.

З 09.11.2004р. по 03.11.2005р. проходив строкову службу у Збройних силах України в авіаційних військах (був зв’язківцем).

У 2006 році закінчив Вище професійне училище № 2 м. Луцька.

З 02.10.2006р. по 28.04.2011р. працював за професією на приватному підприємстві.

21 березня 2014р. був мобілізований до Збройних сил України.

З 07.08.2014р. по 25.10.2016р. вважався безвісти зниклим у районі Савур-могили (Донецька обл.).

На підставі рішення суду видане свідоцтво про смерть Михайленка Віталія Ігоровича із зазначенням дати смерті – 08 серпня 2014р.

 

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений

  • 3 лютого 2017 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
  • почесний громадянин Ківерців (посмертно).

 


 

Мельничук Віктор Миколайович народився 20 лютого 1962 року в селі Боровичі Маневицького району. У трирічному віці переїхав із батьками у село Омельне Ківерцівського району Волинської області. Навчався у місцевій школі.

У 1981 році закінчив Мінський автомеханічний технікум, отримав кваліфікацію техніка-технолога. Упродовж 1981-1983 років проходив військову службу.

Трудову діяльність розпочав у 1980 році на Мінському автозаводі. Упродовж життя працював на Луцькому державному підшипниковому заводі, ПрАТ “Волиньхолдинг” регіональним представником у Донецькій та Дніпропетровській областях,  обіймав посади комерційного директора, директора у ТзОВ “Волинська продуктова компанія”, ТзОВ “Нова справа”, ПП “Вікторія-Захід”.

Проживав з сім'єю  у місті Луцьку. Виховував сина.

25 квітня 2015 року призваний Луцьким ОМВК до Збройних сил України. Служив у третьому механізованому батальйоні 14-ї ОМБр на посаді топогеодезиста.

Загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Красногорівка  Донецької області.

Похований 30 листопада 2015 року у селі Омельне Ківерцівського району.

 


 

Ю́рій Володи́мирович Ясан (8 червня 1970 — 13 листопада 2015) — сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1970 року в селі Лище Луцького району, згодом проживав у селі Звози, де й закінчив школу. Проходив строкову військову службу в лавах ЗС СРСР.

4 лютого 2015 року мобілізований; старший сержант мінометної батареї 3-го механізованого батальйону, 14-та окрема механізована бригада.

13 листопада 2015-го загинув під час бойових сутичок в районі Мар'їнка — Курахове: на взводному опорному пункті зазнав вогнепального поранення, не сумісного з життям. Тоді ж загинули солдат Руслан Скотенюк, сержант Станіслав Осадчук, сержант Олег Романович.

Похований у селі Звози.

Без Юрія лишилися мама Антоніда Петрівна, дружина, син та донька Вікторія.

 


 

І́гор Анто́нович Скі́ра (8 березня 1961 — 24 грудня 2015) — старший лейтенант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1961 року в місті Ківерці у родині лікарів, батько Антон Павлович — заслужений лікар, учасник Другої світової війни, мама Лілія Миколаївна — лікар-педіатр. Виховувався з сестрами Оксаною та Оленою в родині з патріотичними цінностями. Закінчив ківерцівську ЗОШ № 4, 1983-го — Український інститут інженерного водного господарства, здобув професію інженера, в часі навчання закінчив військову кафедру. Пройшов строкову службу в РА, отримав навички інженерно-саперної справи; 1983 року отримав диплом спеціаліста інженера-гідротехніка та звання старшого лейтенанта. По розподіленні почав працювати у Луцьку в об'єднанні «Волиньмеліоводгосп».

1984 року одружився з ківерчанкою Кротюк Тетяною, проживали в Луцьку, 1987-го у подружжя народилась донька Олена. 1988 року зайняв посаду провідного інженера технічного нагляду за будівництвом. 1992 року полишає посаду та вирушив на роботу в Сибір — щоб мати змогуутримувати свою сім'ю. В швидкому часі зайняв посаду керівника будівництва. За час інженерної кар'єри здав в експлуатацію чимало компресорних та нафтопереробних станцій.

2014 року покинув високооплачувану роботу, відмовився від російського громадянства та повернувся додому. Записався добровольцем на військову службу. 9 січня 2015 року мобілізований, старший лейтенант 2-го батальйону 14-ї окремої механізованої бригади, командир інженерно-саперного взводу. Пройшов на відмінно військове навчання на полігоні; мав фахову майстерність сапера — умів так замінувати підходи до передніх рубежів військових позицій, що терористи не могли підійти непоміченими.

23 грудня 2015 року загинув під містом Мар'їнка від кульового поранення в голову. Похований в місті Ківерці, проводили в останній шлях сотні ківерчан, які обабіч дороги стояли з запаленими свічками та лампадками.

 

Почесний громадянин міста Ківерці (27 липня 2017 року, посмертно).

 


 

Сергі́й Іва́нович Куру́ка (нар. 3 вересня 1987 — пом. 27 серпня 2014) — солдат 51-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, учасник російсько-української війни.


Народився 3 вересня 1987 року у місті Луцьку.

Після закінчення загальноосвітньої школи № 26 навчався у Луцькому вищому профтехучилищі № 9 за спеціальністю «Слюсар-електрик».

З 2005 по 2006 рік проходив військову строкову службу в м. Рівне як розвідник.

З 2007 по 2010 рік навчався у Володимир-Волинському агротехнічному коледжі за спеціальністю «Механізація сільського господарства», здобув кваліфікацію техніка-механіка.

З 2009 по 2014 рік працював в ТзОВ «Спайс-Луцьк».

У квітні 2014 року мобілізований до лав Збройних Сил України (51 ОМБр).

Загинув 27 серпня 2014 року в Амвросіївському районі Донецької області, поблизу селища Дзеркальне.

Був похований як невідомий, тому тривалий час вважався безвісти зниклим. Згодом ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих невідомих героїв на кладовищі міста Дніпра.

Перепохований 15 січня 2015 року на Алеї почесних поховань в селі Гаразджа Луцького району.

Без Сергія лишилися батьки, дружина та син.

 

Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

23 листопада 2015 року в комунальному закладі «Луцький НВК №26» відбулося відкриття і освячення пам’ятних меморіальних дошок випускникам Чабанчуку Денису та Куруці Сергію.

На будинку в місті Луцьку на проспекті Соборності, 26, де мешкав Сергій Курука, відкрито меморіальну дошку його пам'яті.

Рішенням 20 сесії 7 скликання Ківерцівської міської ради від 25 липня 2017 року присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ківерці» (посмертно).

За вірність військовій присязі, особисту мужність, самовідданість та героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань в зоні проведення антитерористичної операції на Сході України, а також вагомий особистий внесок у забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Луцька» (рішення Луцької міської ради від 25 липня 2018 № 44/1).

Рішенням № 31/3 сесії 7 скликання Волинської обласної ради від 10 вересня 2020 року присвоєно звання «Почесний громадянин Волині» (посмертно).

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь