Меморіал героїв

Михайленко Віталій Ігорович (15 серпня 1985, Ківерці, Волинська область, Українська РСР — 12 серпня 2014, Донецька область, Україна) — солдат Збройних сил України, учасник війни на сході України, оператор (72-га окрема механізована бригада).

Михайленко Віталій Ігорович народився 15 серпня 1985 року в місті Ківерці Волинської області.

У 1992 році пішов у перший клас загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня №4 м.Ківерці. Яку закінчив у 2003 році.

З 09.11.2004р. по 03.11.2005р. проходив строкову службу у Збройних силах України в авіаційних військах (був зв’язківцем).

У 2006 році закінчив Вище професійне училище № 2 м. Луцька.

З 02.10.2006р. по 28.04.2011р. працював за професією на приватному підприємстві.

21 березня 2014р. був мобілізований до Збройних сил України.

З 07.08.2014р. по 25.10.2016р. вважався безвісти зниклим у районі Савур-могили (Донецька обл.).

На підставі рішення суду видане свідоцтво про смерть Михайленка Віталія Ігоровича із зазначенням дати смерті – 08 серпня 2014р.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений

• 3 лютого 2017 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
• почесний громадянин Ківерців (посмертно).

Курука Сергій Іванович (нар. 3 вересня 1987 — пом. 27 серпня 2014) — солдат 51-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 3 вересня 1987 року у місті Луцьку.

Після закінчення загальноосвітньої школи № 26 навчався у Луцькому вищому профтехучилищі № 9 за спеціальністю «Слюсар-електрик».

З 2005 по 2006 рік проходив військову строкову службу в м. Рівне як розвідник.

З 2007 по 2010 рік навчався у Володимир-Волинському агротехнічному коледжі за спеціальністю «Механізація сільського господарства», здобув кваліфікацію техніка-механіка.

З 2009 по 2014 рік працював в ТзОВ «Спайс-Луцьк».

У квітні 2014 року мобілізований до лав Збройних Сил України (51 ОМБр).

Загинув 27 серпня 2014 року в Амвросіївському районі Донецької області, поблизу селища Дзеркальне.

Був похований як невідомий, тому тривалий час вважався безвісти зниклим. Згодом ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих невідомих героїв на кладовищі міста Дніпра.

Перепохований 15 січня 2015 року на Алеї почесних поховань в селі Гаразджа Луцького району.

Без Сергія лишилися батьки, дружина та син.

Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

23 листопада 2015 року в комунальному закладі «Луцький НВК №26» відбулося відкриття і освячення пам’ятних меморіальних дошок випускникам Чабанчуку Денису та Куруці Сергію.

На будинку в місті Луцьку на проспекті Соборності, 26, де мешкав Сергій Курука, відкрито меморіальну дошку його пам'яті.

Рішенням 20 сесії 7 скликання Ківерцівської міської ради від 25 липня 2017 року присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ківерці» (посмертно).

За вірність військовій присязі, особисту мужність, самовідданість та героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань в зоні проведення антитерористичної операції на Сході України, а також вагомий особистий внесок у забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Луцька» (рішення Луцької міської ради від 25 липня 2018 № 44/1).

Рішенням № 31/3 сесії 7 скликання Волинської обласної ради від 10 вересня 2020 року присвоєно звання «Почесний громадянин Волині» (посмертно).

Карпюк Андрій Миколайович (нар. 11 грудня 1990, с. Суськ, Ківерцівський район, Волинська область, Українська РСР — 3 квітня 2015, м. Авдіївка, Донецька область, Україна) — український військовослужбовець, десантник, солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни, позивний «Звіробій».

Народився 1990 року в селі Суськ на Волині. Закінчив сільську загальноосвітню школу.

У зв'язку з російською збройною агресією проти України 31 серпня 2014 призваний за частковою мобілізацією, разом зі своїм двоюрідним братом Дмитром Степановим. Обох братів зарахували до лав 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, в/ч А0284, м. Львів. Пройшли підготовку на Яворівському полігоні і вирушили на фронт. Ще до мобілізації брати товаришували, Андрій допомагав Дмитру у відкритті власної пилорами, разом ходили на полювання, і на фронті всюди були разом.

З листопада 2014 виконував завдання на території проведення антитерористичної операції на сході України, в Ясинуватському районі Донецької області — Піски, Тоненьке, Водяне, Опитне, брав участь у боях за Донецький аеропорт. Після підриву нового терміналу аеропорту російсько-терористичними угрупованнями виконував завдання в районі міста Авдіївка.

Наприкінці березня 2015, в складі батальйону, переведений до новоствореної 81-ї бригади. Солдат, водій 122-го окремого аеромобільного батальйону (в/ч пп В2250, м. Костянтинівка, Донецька область) 81-ї окремої десантно-штурмової бригади.

3 квітня 2015-го загинув унаслідок підриву на міні поблизу Авдіївки. Тоді ж загинули солдат Дмитро Степанов і капітан Юрій Чучалін, ще двоє десантників дістали поранень. 5 квітня від отриманих внаслідок підриву поранень помер солдат Дмитро Свідерський. Як розповів десантник Роман Чаровий, єдиний хто вижив, група у складі 4 бійців вийшла на бойове завдання разом із розвідниками в напрямку окупованого міста Ясинувата. Коли поверталися назад, підірвались на міні з «розтяжкою». Дмитро Степанов з посту побіг на допомогу, та теж підірвався на міні МОН. За три дні до того мали вийти з позиції за ротацією, але залишились допомогти новим підрозділам, бо були перші на тій ділянці і знали територію.

Приїхав розвідбат, і ми зібралися разом йти в розвідку, аби у випадку чого прикрити хлопців та повернутися. Ми дійшли до Ясинуватської розв’язки. Там за кущами стояли сепаратисти, і вони всі кущі пообвішували бляшанками, аби чути, якщо хтось продиратиметься. Розвідники замаскувалися, а ми поверталися назад, до поста лишалося метрів зо 150. Ми бачили, що були «розтяжки», бо помітили сплутані лєски. Але і досі неясно від чого спрацювала ОЗМ, — чи від телефонного сигналу, чи ще від чогось. Факт, що тоді «Узбеку» (Чучаліну) дзвонили військові із сусіднього поста. Після вибуху я відкрив очі — все пищало, все було в тумані, я почав щось кричати… «Дімон» (Свідерський) стояв на колінах весь в крові, Андрію (Карпюку) відірвало ногу. Я ще підповз до них, перев'язав як міг ту ногу, у Чучаліна так і не знайшов пульсу. Рації не працювали, тому я дав автоматну чергу вгору, аби дати зрозуміти, що живий. Дмитро (Степанов) з Суська тим часом вже біг із поста нам на допомогу. Але не добіг — «зірвав» МОН, і його повністю порешетило. Його тіло забрали, аж коли приїхали сапери.

— Роман Чаровий, учасник АТО

7 квітня на військовому аеродромі Луцька зустріли тіла чотирьох загиблих захисників. Віддати шану «кіборгам» прибули представники «Автомайдану», ГО «Самооборона Волині», ДУК ПС, айдарівці, десантники та просто небайдужі люди. 8 квітня Андрія Карпюка та Дмитра Степанова поховали поряд на сільському кладовищі села Суська.

Залишились батьки і сестра.

Орден Богдана Хмельницького III ступеня, — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (31.07.2015, посмертно).

Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Степанов Дмитро Михайлович — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Працював на власній пилорамі. Разом зі своїм другом Андрієм Карпюком, був призваний за мобілізацією у серпні 2014 році до 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади, згодом переведений у 81-у ДШБ. Із листопада 2014 року перебував на передовій у зоні АТО. Номер обслуги, 81-а окрема аеромобільна бригада. Брав участь у боях за Донецький аеропорт.

3 квітня 2015-го загинув під час підриву на міні поблизу Авдіївки. Тоді ж загинули солдат Андрій Карпюк та капітан Юрій Чучалін. Згодом від поранень помер солдат Дмитро Свідерський.

Вдома лишилися дружина та донька 2011 р.н. Похований в Суську. 8 квітня 2015 року в останню дорогу Андрія Карпюка та Дмитра Степанова односельці проводжали на колінах, встеливши шлях квітами.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений

• 27 червня 2015 року — орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
• нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Ясан Юрій Володимирович (8 червня 1970 — 13 листопада 2015) — сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1970 року в селі Лище Луцького району, згодом проживав у селі Звози, де й закінчив школу. Проходив строкову військову службу в лавах ЗС СРСР.

4 лютого 2015 року мобілізований; старший сержант мінометної батареї 3-го механізованого батальйону, 14-та окрема механізована бригада.

13 листопада 2015-го загинув під час бойових сутичок в районі Мар'їнка — Курахове: на взводному опорному пункті зазнав вогнепального поранення, не сумісного з життям. Тоді ж загинули солдат Руслан Скотенюк, сержант Станіслав Осадчук, сержант Олег Романович.

Похований у селі Звози.

Без Юрія лишилися мама Антоніда Петрівна, дружина, син та донька Вікторія.

Мельничук Віктор Миколайович народився 20 лютого 1962 року в селі Боровичі Маневицького району. У трирічному віці переїхав із батьками у село Омельне Ківерцівського району Волинської області. Навчався у місцевій школі.

У 1981 році закінчив Мінський автомеханічний технікум, отримав кваліфікацію техніка-технолога. Упродовж 1981-1983 років проходив військову службу.

Трудову діяльність розпочав у 1980 році на Мінському автозаводі. Упродовж життя працював на Луцькому державному підшипниковому заводі, ПрАТ “Волиньхолдинг” регіональним представником у Донецькій та Дніпропетровській областях,  обіймав посади комерційного директора, директора у ТзОВ “Волинська продуктова компанія”, ТзОВ “Нова справа”, ПП “Вікторія-Захід”.

Проживав з сім'єю  у місті Луцьку. Виховував сина.

25 квітня 2015 року призваний Луцьким ОМВК до Збройних сил України. Служив у третьому механізованому батальйоні 14-ї ОМБр на посаді топогеодезиста.

Загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Красногорівка  Донецької області.

Похований 30 листопада 2015 року у селі Омельне Ківерцівського району.

Скіра Ігор Антонович (8 березня 1961 — 24 грудня 2015) — старший лейтенант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1961 року в місті Ківерці у родині лікарів, батько Антон Павлович — заслужений лікар, учасник Другої світової війни, мама Лілія Миколаївна — лікар-педіатр. Виховувався з сестрами Оксаною та Оленою в родині з патріотичними цінностями. Закінчив ківерцівську ЗОШ № 4, 1983-го — Український інститут інженерного водного господарства, здобув професію інженера, в часі навчання закінчив військову кафедру. Пройшов строкову службу в РА, отримав навички інженерно-саперної справи; 1983 року отримав диплом спеціаліста інженера-гідротехніка та звання старшого лейтенанта. По розподіленні почав працювати у Луцьку в об'єднанні «Волиньмеліоводгосп».

1984 року одружився з ківерчанкою Кротюк Тетяною, проживали в Луцьку, 1987-го у подружжя народилась донька Олена. 1988 року зайняв посаду провідного інженера технічного нагляду за будівництвом. 1992 року полишає посаду та вирушив на роботу в Сибір — щоб мати змогуутримувати свою сім'ю. В швидкому часі зайняв посаду керівника будівництва. За час інженерної кар'єри здав в експлуатацію чимало компресорних та нафтопереробних станцій.

2014 року покинув високооплачувану роботу, відмовився від російського громадянства та повернувся додому. Записався добровольцем на військову службу. 9 січня 2015 року мобілізований, старший лейтенант 2-го батальйону 14-ї окремої механізованої бригади, командир інженерно-саперного взводу. Пройшов на відмінно військове навчання на полігоні; мав фахову майстерність сапера — умів так замінувати підходи до передніх рубежів військових позицій, що терористи не могли підійти непоміченими.

23 грудня 2015 року загинув під містом Мар'їнка від кульового поранення в голову. Похований в місті Ківерці, проводили в останній шлях сотні ківерчан, які обабіч дороги стояли з запаленими свічками та лампадками.

Почесний громадянин міста Ківерці (27 липня 2017 року, посмертно).

Бондар Олександр Вікторович (нар. 29 березня 1992 — 4 лютого 2016) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 29 березня 1992 р., у селі Лички, Ківерцівського району, Волинської області.

Навчався у Загальноосвітній школі І—III ступеня с. Тростянець, Ківерцівського району.

Служив на посаді командира відділення БМП у званні сержант, в 1-му механізованому батальйоні 24-ї окремої механізованої бригади.

У 2014—2016 роках пройшов 4 ротації на фронті в найгарячіших точках.

4 лютого 2016 року помер від зупинки серця, перебуваючи на навчальних зборах на Яворівському полігоні.

Похований у селі Лички, Ківерцівський район, Волинська область.

Указом Президента України № 319/2015 від 9 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Указом Президента України № 340/2022 від 16 травня 2022 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Камінський Маріс Айдинович (нар. 9 квітня 1990, м. Ківерці, Волинська область, Українська РСР — пом. 3 лютого 2017, с. Галицинівка, Мар'їнський район, Донецька область, Україна) — український військовослужбовець, десантник, капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Маріс Камінський народився 1990 року у місті Ківерці на Волині. 2005 року закінчив 8 класів загальноосвітньої школи, а 2008 — Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут.

2012 року закінчив аеромобільний факультет Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів. Займався карате, та іншими видами спорту.

По закінченні Академії був розподілений у 80-й окремий аеромобільний полк, в/ч А0284, м. Львів, де одразу ж показав найкращі результати з вогневої підготовки серед 20 новоприбулих лейтенантів. У 2012—2013 роках проходив військову службу на посаді командира взводу роти десантного забезпечення.

З 2013 року продовжив службу у Чернівцях на посаді командира роти 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, в/ч А2582.

З весни 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України у складі 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї бригади. Учасник оборони Луганського аеропорту.

Наприкінці 2016 року призначений на посаду начальника продовольчої служби тилу 3-ї БТГр. Пройшов кілька ротації на східному фронті, під час однієї з відпусток одружився. З майбутньою дружиною познайомився у військовому містечку в Чернівцях вже під час війни.

3 лютого 2017 року близько 00:05 російсько-терористичні угруповання з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град» обстріляли село Галицинівка Мар'їнського району Донецької області, що перебуває на значній відстані від лінії зіткнення, неподалік Карлівського водосховища (в тилу українських військ). Противник з боку окупованого смт Старомихайлівка випустив половину боєкомплекту з установки БМ-21 «Град». Внаслідок влучення снаряду у будинок загинули двоє українських офіцерів — капітан Маріс Камінський і капітан Анатолій Заремський.

8 лютого 26-річного офіцера поховали на міському кладовищі у Ківерцях.

У Ківерцях залишились мати Людмила Леонтіївна і брат, в Чернівцях — вагітна дружина Яна. У серпні 2017 народилась донька, яку назвали Самірою.

Указом Президента України № 28/2017 від 8 лютого 2017 року «за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня (посмертно).

У липні 2017 року рішенням Ківерцівської міської ради присвоєне звання «Почесний громадянин міста Ківерці» (посмертно).

Волос Андрій Олександрович (нар. 13 грудня 1995, м. Луцьк, Волинська область, Україна — 28 червня 2018, смт Південне, Торецька міська рада, Донецька область, Україна) — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Герой України (посмертно).

Народився 1995 року в Луцьку. Був єдиним сином у матері. Закінчив Луцьку школу-інтернат.

Під час російської збройної агресії проти України 9 разів намагався потрапити добровольцем на фронт, подавав документи у батальйон «Світязь» МВС, проте йому відмовляли через брак досвіду. 2015-го, у 19 років, вступив на військову службу за контрактом.

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади, в/ч А0998, м. Яворів.

28 червня 2018 року о 8:30 противник відкрив вогонь з мінометів, АГС та великокаліберних кулеметів по смт Південне, на північний схід від окупованої Горлівки. Командир роти Королівської бригади Олег Лотоцький, підрозділ якого боронив цей населений пункт, швидко оцінив ситуацію та організував бій. Під прикриттям вогню впритул до містечка наблизилась диверсійно-розвідувальна група бойовиків. Резервна група 24 ОМБр, під керівництвом молодшого лейтенанта Валерія Шишака вступила у бій, в ході якого командир групи дістав смертельне поранення кулею снайпера. Коли побратими намагались евакуювати пораненого командира взводу, старший солдат Волос прикрив собою командира роти та дістав важке поранення, — куля снайпера пройшла між пластинами бронежилета і влучила у серце. Помер від поранення дорогою до шпиталю.

Після прощання у Луцьку похований 1 липня на сільському кладовищі с. Омельне Ківерцівської громади, де мешкає мати.

Залишилися мати, вітчим і вагітна дружина, — одружився у травні 2018 року.

Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (27 червня 2019, посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

Назаревич Андрій Васильович  

Народився 09 березня 1997 року в місті Ківерці, українець.

У 2003 році вступив до першого класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці.

У 2014 році закінчив 11 класів ЗОШ І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці. Проживав у багатодітній сім’ї. Після смерті матері опікувалася Андрієм та його молодшими братом Романом та сестрою Марією бабуся Назаревич Ольга Якимівна.

В 2017 році у Локачівській філії Оваднівського професійного ліцею отримав фахову освіту за спеціальністю плодоовочівник ІІІ розряду.

26 вересня 2019 року підписав контракт на військову службу. Брав безпосередню участь в антитерористичній операції.

Загинув 30 березня 2022 року, виконуючи бойове завдання щодо захисту Незалежності України поблизу с. Нова Басань Ніжинського району Чернігівської області.

Був нагороджений нагрудним знаком «Учасник АТО»; нагрудним знаком «10 гірсько-штурмова бригада»; орденом «За мужність» ІІІ ступеня – посмертно.

Чахрайчук Павло Степанович

Чахрайчук Павло Степанович  народився 29 вересня 1984 року у селі Журавичі Волинської області. Загальну середню освіту отримав у Журавичівській ЗОШ. Неодружений. Брав участь в АТО у 2015-2016 роках. Учасник бойових дій.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Павло Чахрайчук був мобілізований до 503-го ОБМП, яка боронила східні рубежі рідної держави. Першого квітня 2022 року солдат Чахрайчук Павло Степанович загинув поблизу села Новоукраїнка Мар’їнського Донецької області.

Указом Президента України № 397 від 08.06.2022 року Чахрайчук Павло Степанович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Слобожан Вадим Едуардович

Народився Вадим Слобожан сонячного літнього ранку 23 липня 2002 року у м. Ківерці Волинської області. Хлопчик ріс тихим, спокійним – на потіху усім рідним. Особливо опікувалася Вадимом бабуся – Тамара Іванівна: вона його і в дитячий садочок проводила, і в школу, бо, на жаль, батьки розлучилися коли дитині було лише 7 місяців.

Шкільні роки минали швидко і залишили у його пам’яті найкращі спогади, адже з першого класу й на усе своє коротке життя він тут зустрів найкращого друга – Артема Войцехівського. Вдячним був і вчителям третьої міської школи, особливо Людмилі Іванівні Шостак та Людмилі Іванівні Романюк.

Вадим ріс допитливою дитиною, за порадою батька Ігоря поєднав навчання в загальноосвітній школі із заняттями в спортивній – займався боксом. Завдяки наполегливості та умілому наставництву тренера – Олександра Грабовського – досягнув чималих спортивних успіхів: лише за зайняті перші місця у змаганнях різних рівнів здобув 5 золотих медалей. Всього ж у здобутку Вадима - 16 нагород.

Професійну освіту – тракторист-машиніст – здобув у Колківському вищому професійно-технічному училищі.

Восени 2020 року вісімнадцятилітній Вадим Слобожан був призваний на строкову військову службу у м. Виноградів, де 30 жовтня 2020 року прийняв військову присягу. Через рік у складі 128-ої ОГШЗБ брав участь у бойових діях у зоні АТО на Донеччині. Нагороджений медалями «Ветеран війни» та «Учасник бойових дій». Мав і відповідне посвідчення.

Наприкінці грудня 2021 року старший солдат Вадим Слобожан мав місячну відпустку, яку провів у колі найрідніших і найдорожчих людей. Найбільшою потіхою для нього було товариство улюбленої сестрички Вікусі. Через місяць повернувся назад у частину. З перших днів повномасштабної війни росії проти України підрозділ, в якому служив Слобожан, залишив місце постійної дислокації… Проте мамі Вадим про це нічого не сказав, аби ж вона не хвилювалася. Однак пізніше вже мама стежила в теле-новинах за подіями, що відбуваються в Волновасі на Донеччині, в Оріховому на Запоріжжі...

17 квітня надійшла SMS: «Привіт. Зі мною більш-менш добре. Не пишіть, не дзвоніть. Я сам буду». Він видалив усі контакти. Мамин номер телефону знав напам’ять. 20 квітня о 14 годині Вадим зателефонував до мами… І цей дзвінок виявився останнім… Мама, ніби відчувала це, бо цілий день під серцем щось щеміло, а в грудях була якась важкість, наче кам’яна брила здавлювала й не давала дихати… Відтоді телефон Вадима замовк назавше… Але матері у це не вірилося – вона ще довго набирала рідні до болю цифри телефонного номера, але у відповідь лунала оглушна тиша… Страшну звістку передчував і його вірний друг – пес на прізвисько «Блек»: від його сумного завивання моторошно ставало всій околиці.

21 квітня до батьківської хати прийшли з військкомату й як грім пролунали три страшні слова: «Ваш син загинув». В офіційній довідці значилося: «20.04.2022 року під час виконання бойового завдання по охороні України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості в районі між населеними пунктами Преображенка та Оріхів Запорізької області під час артилерійського обстрілу старший солдат Слобожан Вадим Едуардович отримав поранення несумісні з життям»…

Указом Президента України № 372/2022 від 26 травня 2022 року Слобожана Вадима Едуардовича, старшого солдата 128-ої ОГШЗБ, посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Ференці Василь Іванович

Народився 14.01.1995 року у м. Луцьк. Там пішов й до школи. Згодом сім’я переїхала жити у с. Омельне, тож маленький Василько продовжив навчання в Омельненській загальноосвітній школі. Проте після трагічної смерті батька, мама з трьома дітьми, переїхала жити в Ківерці. Тож Василь, тепер уже найстарший в сім’ї чоловік, продовжив навчання в Ківерцівській гімназії, яку й успішно закінчив.

 Після школи працював у ФОП Чернюк і заочно навчався у ВНУ ім. Лесі Українки на факультеті геодезії, землевпорядкування та кадастру.

Служив військову строкову службу. Згодом одружився, мав сина Романа.

В лютому 2022 року, з початком повномасштабної війни росії проти України, Василя Ференці мобілізували до лав ЗСУ. Загинув 19 травня 2022 року внаслідок осколкового поранення поблизу с. Василівка Донецької області.  

Мірчук Віктор Васильович

Народився Віктор Мірчук 31 липня 1984 року в м. Ківерці Волинської області. Навчався у другій міській школі. Фахову освіту здобув у Луцькому профтехучилищі за спеціальністю штукатур-плиточник й одразу ж влаштувався на роботу, бо дуже хотів бути самостійним та фінансово незалежним. Будь яку роботу він виконував дуже ретельно й відповідально.

Незабаром одружився, а згодом у молодій сім’ї народилася гарненька донечка Інна. Жили у спокої і мирі, доки росія не роз почала у 2014 році військову агресію проти України. Так у 2015 році Віктор Мірчук був мобілізований до ЗСУ. У зоні АТО він перебував майже рік – брав участь у жорстоких боях на Донеччині, зокрема біля міста Авдіївка.

З початком повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року Віктор добровільно записався до лав ЗСУ у березні цього ж року. А вже через два місяці – 21 травня 2022 року солдат 14-ої ОМБ ім. Князя Романа Великого загинув на бойових позиціях під час ворожого артилерійського обстрілу на тій же Донеччині – поблизу селища Володимирівка.

Максимчук Віктор Васильович

Старший солдат Максимчук Віктор Васильович народився 15 липня 1983 року в с. Журавичі колишнього Ківерцівського району Волинської області – помер 28 травня 2022 року в с. Комишуваха Луганської області. Загальну середню освіту здобув у Журавичівській ЗОШ. Шкільні роки промайнули швидко, як і безтурботне дитинство. Професійну освіту здобув у Луцькому Вищому професійно-технічному училищі № 2 за фахом «муляр-штукатур». З 2002 по 2004 року проходив строкову військову службу. Після звільнення в запас працював столяром, будівельником на різних підприємствах. Одружений, мав двох діток: доньку Валерію та сина Романа.

   12 квітня 2014 року, як перед Україною постала реальна загроза втрати незалежності, бо російська федерація розпочала збройну агресію з метою захоплення території суверенної Української держави,  був мобілізований до 51-ої окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних сил України. У складі бригади Віктору доводилося боронити рідну землю в багатьох гарячих точках сходу України. Незагойну рану у його душі залишив вихід з Іловайського котла, де загинуло багато побратимів. Через рік демобілізувався.

 Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, то Віктор Максимчук був серед перших, хто знову став на захист рідної держави. Пройшовши вишкіл у складі місцевого підрозділу сил тероборони, він прибув на схід України, у Луганську область, в розпорядження 24-ої ОМБ ім. Короля Данила. Загинув 28 травня 2022 року в с. Комишуваха Луганської області.

Позняковський Олександр Миколайович

Народився 25 грудня 1975 року у с. Конопелька Ківерцівського району Волинської області. У сім’ї, окрім Олександра, було ще двоє дітей – брат Юрій та сестра Юлія.

Навчався у ЗОШ І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці з 1982 року по 1991 рік. Фахову освіту здобував у Луцькому біотехнічному інституті. У 1993 році Олександра призвали на строкову військову службу. Далі продовжив служити за контрактом у військах спеціального призначення  - в Національній гвардії України.

Після звільнення зі служби працював токарем на заводі «Ківерціспецлісмаш», де й розпочав у 2003 році власну справу – став приватним підприємцем: займався виробництвом лісонавантажувальної техніки.

Одружений. Перед собою Олександр завжди ставив високі цілі й все своє життя прагнув їх досягати, намагався жити правильно. Для молодших брата й сестри був надійною підтримкою й порадником.

Після з початку повномасштабної війни записався у лави ЗСУ. Трагічно загинув 26 червня 2022 року. Сиротами залишилося троє дітей: Анастасія, Тарас, Захар.

Воронюк Владислав Васильович

Народився 29 серпня 1995 року. Навчався у загальноосвітній школі І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці з 10 класу.

У 2013 році закінчив 11 клас ЗОШ І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці. Був добрим, простим у спілкуванні з однолітками, ввічливим зі старшими людьми.

У 2022 році був мобілізований до лав ЗСУ. У складі 14-ої ОМБ ім. Князя Романа Великого брав участь в боях з жорстоким ворогом на сході України. Загинув 25 липня 2022 року в с. Яковлівка Донецької області.

Бас Володимир Анатолійович

Народився 23 жовтня 1987  року в місті Ківерці. Загальну середню освіту отримав у 2004 році в ЗОШ № 1 м. Ківерці. По закінченню школи працював на приватному підприємстві «Дмитрук».

 З 2007 по 2008 роки проходив строкову службу у Кіровограді. Після звільнення в запас повернувся працювати на попереднє місце роботи.

У червні 2014 року, початком окупації росією Донецької та Луганської областей України Володимира Баса було мобілізовано до 80-ої Львівської аеромобільної бригади, а в серпні – переведений у 25-ту ОПДБр. Брав участь у боях під Дебальцевим, Авдіївкою…

Після демобілізації, в 2015 році вступив на заочне відділення університету «Україна» за спеціальністю «Фінанси і кредит».

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну старший солдат Бас Володимир Анатолійович жодної миті не вагався й одразу за повісткою з’явився до військкомату, бо був переконаний, що захищати рідну землю – це священний обов’язок кожного чоловіка. Тож у складі 14-ої ОМБ ім. Князя Романа Великого брав участь в обороні та звільненні від жорстокого окупанта багатьох населених пунктів у різних куточках України. Загинув 10 вересня 2022 року в с. Мале Веселе, що на Харківщині.

Козак Іван Анастасійович

Народився 26 січня 1969 року в с. Боровичі Маневицького району Волинської області, в багатодітній родині. У 1986 році закінчив Боровицьку загальну середню школу, після чого здобув фах водія в Луцькій автошколі.

З 1987 по 1989 рр. служив у Марійській АРСР в ракетних військах стратегічного призначення. По закінченні строкової служби працював на Луцькому картонно-рубероїдному заводі. З травня 1994 року працював міліціонером патрульної служби в Ківерцівському РВ УМВС та заочно навчався  в Луцькому університеті «Україна». Після його закінчення в 2008 році отримав освітньо- кваліфікаційний рівень молодший спеціаліст-юрист та присвоєно звання лейтенанта. У 2011 році звільнився зі служби в органах внутрішніх справ за вислугою років.

1 вересня 2014 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Впродовж 2014-2015 років брав участь у проведенні антитерористичної операції на території Луганської області.

З початком повномасштабної війни Козак Іван Анастасійович знову став на захист країни. Сержант Іван Козак у складі 63-ої ОМБ брав активну участь в обороні південних рубежів України. Загинув 11 вересня 2022 року в с. Широке, що на Миколаївщині.

Лонський Владислав Олегович

Народився 13 травня 1998 в м. Ківерці Ківерцівського району Волинської області.

В 2013 році закінчив Ківерцівську загальноосвітню школу №4.

З 2014 по 2015 рік навчався у Волинському обласному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Встигав кругом – горів тим молодим життям! Попри чи не цілодобові спортивні тренування, мав неабиякі успіхи у навчанні. В ліцеї отримав КМС з військового багатоборства і в свої 16 здійснив свій перший в житті стрибок з парашутом.

Після закінчення ліцею обрав для навчання Одеську військову академію за спеціальністю «Управління діями підрозділів десантно-штурмових військ».

Вже на 1 курсі отримав звання молодший сержант.

Завжди манило небо.  Здійснивши понад  30 стрибків  і здавши екзамен, отримав посвідчення Інстуктора з парашутного спорту.

У 2019 році з відзнакою закінчив Одеську військову академію, отримавши звання лейтенат. Для проходження подальшої військової служби отримав призначення у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду на посаду командира взводу. Згодом очолив роту. Одружений.

У складі 3 БТГр 80 ОДШБр м. Чернівці з 2019 року неодноразово брав участь у ООС на сході України.

В червні 2021 року отримав  звання старший лейтенант, а в квітні 2022 року  присвоєно звання капітан та отримав статус - учасник бойових дій.

З перших днів повномасштабної війни його місцем служби був схід та південь України, де точилися найзапекліші бої:  Херсон, Бахмут, Піски, Краматорськ, Білогорівка, Ізюм….

Загинув 20 вересня року 2022 поблизу населеного пункту Оскіл Ізюмського району Харківської області внаслідок танкового обстрілу.

За особисту мужність і самовіддані дії, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, неодноразово був нагороджений орденами та  цінними подарунками від МО України, зокрема:

• Орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня (Указом  Президента України № 268/2022),
• Орденом Богдана Хмельницького 2 ступеня (Указом  Президента України № 674/2022)

Міщук Сергій Олександрович

Народився 20.07. 1987 року у м. Ківерці. Навчався у ЗОШ № 3. Професійну освіту здобув у Луцькому будівельному технікумі.

Сергій був дуже активним, любив природу, рибалив. Рано подорослішав, з 16 років почав працювати на будівництві. Саме там проявилися лідерські якості, адже вмів якісно організувати роботу будівельної бригади. Захоплювався столярним ремеслом. Згодом облаштував невеличкий столярний цех, де виготовляв альтанки, усілякі пристосування для дитячих майданчиків, гойдалки. Ця справа так припала до душі Сергієві, що планував розвивати її, закупивши відповідне якісне обладнання.  

 У двадцять років одружився. В молодій сім’ї народилося двійко дітей – донька Софія та син Віктор. Дуже любив дітей та тішився ними.

 Повномасштабна війна застала Сергія Міщука за кордоном, де працював. Проте в такий важкий для країни час він не зміг залишатися стороннім глядачем того, як жорстокий ворог знищує Україну та плюндрує рідну землю. Тому не роздумуючи повернувся  на Батьківщину й одразу 21 червня вступив добровольцем до лав ЗСУ, хоча досі він не служив в армії. У складі двадцять п’ятої десантно-штурмової бригади брав участь у звільненні Лиману та Ізюма.

 Сергій Міщук героїчно загину 25 вересня у бою поблизу селища Нове, що на Донеччині. Сиротами залишилися двоє дітей.

Сорока Роман Миколайович

Народився 11 жовтня 1994 року в місті Ківерці.

У 2001 році вступив до першого класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці.

У 2012 році закінчив 11 класів ЗОШ І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці.  За фахом - бармен. Був скромним, спокійним, вихованим. Любив займатися спортом: важкою атлетикою, боксом, street workout. У спортивних змаганнях різних рівнів, зазвичай, виходив переможцем. Надзвичайно любив подорожувати, особливо подобався Роману золотоверхий Київ - мріяв після війни жити в столиці. Багато читав. Вивчав англійську мову.

З початком повномасштабної війни був мобілізований до лав ЗСУ. Проходив військову підготовку у Великобританії.

Загинув 28 вересня 2022 року в с. Ольгівка Ізюмського району Харківської області.

Остапчук Олександр Никандрович

Народився Остапчук Олександр Никандрович 1 лютого 1973 року в с. Словатичі Ківерцівського району Волинської області. Загальну середню освіту отримав у Суській ЗОШ. Фахову освіту водія – в автошколі м. Луцьк.

У 1991 році Олександр Остапчук проходив військову строкову службу в м. Ленінград (нині Петербург). Після звільнення в запас працював водієм в колгоспі «Батьківщина» та проживав у рідному селі. Одружений, виховував двох дочок.

22 серпня 2014 року, як росія порушила кордони України й розпочала військові дії на сході країни, Остапчук Олександр був мобілізований до складу 5-ого батальйону 24-ої механізованої бригади. Брав участь у боях поблизу Бахмута, Лисичанська, Кримського.

19 вересня 2015 року був демобілізований.  

З початком повномасштабної війни старшого солдата Олександра Остапчука 26 лютого 2022 року мобілізували до лав ЗСУ та зарахували до складу в/ч А 0296 гранатометником 1 механізованого відділення 2 механізованої роти. Спочатку проходив навчання з бойового злагодження на військовому полігоні у м. Яворів. З квітня 2022 року його підрозділ переведений у Миколаївську область, де й брав участь у боях при обороні Снігурівки, Баштанки, Березуватого та визволенні від окупації лівобережжя Херсонської області. У грудні 2022 року підрозділ, де служив старший солдат Остапчук О.Н., переведений під місто Бахмут.

24 грудня 2022 року Остапчук Олександр Никандрович загинув на східній околиці Бахмута, внаслідок важких поранень, отриманих під час стрілецького бою та ворожого артобстрілу.  

Гонтар Олег Васильович

Народився 21 лютого 1988 року в селі Журавичі Ківерцівського району Волинської області. Неповну середню освіту здобув у Журавичівській ЗОШ, після чого пішов працювати у місцевий меблевий цех.

У 2006 році був призваний до лав Збройних сил України. Службу проходив в с. Данилівка Васильківського району Київської області в ракетних військах. Після демобілізації працював в Луцьку на шино монтажі. Одружений, виховував двох дітей.

У жовтні 2015 року Олег Гонтар був призваний до лав ЗСУ, безпосередньо брав участь у боях за відстоювання територіальної цілісності країни на Донеччині, зокрема біля міста Волноваха. Наприкінці 2016 року Олега Гонтара демобілізовано. За бойові заслуги відзначений державними нагородами. Отримав статус «Учасник бойових дій». 

 З початком повномасштабної російської окупації  Олег Гонтар знову став до лав ЗСУ – мобілізований Волинським РТЦК 07. 03. 2022 року. Брав активну участь у жорстоких боях на сході України. Старший солдат 22 ОМПБ 1 гранатометного відділення Гонтар Олег Васильович загинув 19 січня 2023 року в селі Стельмахівка Луганської області.

Максимчук Дмитро Петрович

Народився 24 жовтня 1983-го року в с. Гайове Ківерцівського району Волинської області. В 1998-ому закінчив Озерську середню школу. Дмитро мав спокійну вдачу, захоплювався спортом, у вільний час любив рибалити, а довгими зимовими вечорами за допомогою книг занурювався з головою у світ історії з його пригодами та суперечностями.

По закінченні школи працював у столярному цеху в м. Ківерці. Потім була строкова військова служба у Севастополі. В 2006 році матрос Дмитро Максимчук був звільнений у запас та повернувся на попереднє місце роботи, бо дуже подобалося працювати з деревом. Згодом змінив місце роботи, але вподобанню не зрадив, продовжуючи й надалі працювати деревообробником на підприємстві «Шен».

У 2022 році, як росія розпочала війну на знищення України, як цілісної держави, та винищення українців, як окремішньої європейської нації, Дмитро Максимчук був мобілізований і проходив навчання у м. Великі Мости Львівської області. У грудні 2022 року його скеровано на схід України у зону бойових дій на посаду інспектора прикордонної служби ІІ категорії – кулеметника першої вогневої секції відділення прикордонної застави вогневої підтримки прикордонної комендатури швидкого реагування №1 першого прикордонного загону.

Загинув Дмитро 7 січня 2023 року поблизу Соледара Донецької області під час артилерійського обстрілу ворогом позицій українських оборонців, отримавши поранення несумісні з життям. Поховано Героя 2 березня 2023 року в рідному селі Гайове.

Пилипчук Олександр Євгенович

Народився в селі Муравище. Навчався у Муравищенській дев’ятирічній школі, яку закінчив у 1994 році. Повну середню освіту та професійну - за фахом лісовод та тракторист-машиніст – здобув у Маневицькому  вищому професійно-технічному училищі № 28. По його закінченні Олександр був призваний на строкову військову службу. Трудову діяльність розпочав у Ківерцівському держлісгоспі у 2000-му році. Через три роки одружився. В чудовій сім’ї Вікторії та Олександра Пилипчуків народилося троє дітей – двоє синочків та улюблениця донечка.

У 2014 році, як росія розпочала збройну агресію в Криму та на сході України, Олександра Пилипчука було мобілізовано до лав ЗСУ. За участь в антитеростичній операції він нагороджений спеціальною відзнакою Президента України. З початком повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну 25 лютого 2022 року Олександра знову мобілізовано та направлено на службу до роти охорони при Луцькому районному ТЦК СП. У січні 2023 року солдата Олександра Пилипчука скеровано на службу гранатометником до 109-го ОДШБ десятої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».  Його життя обірвалося 18 лютого 2023 року біля населеного пункту Роздолівка Донецької області.