Меморіал героїв

Михайленко Віталій Ігорович (15.08.1985 – 08.08.2014)

Михайленко Віталій Ігорович народився 15 серпня 1985 року в місті Ківерці Волинської області.

У 1992 році пішов у перший клас загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня №4 м.Ківерці. Яку закінчив у 2003 році.

З 09.11.2004р. по 03.11.2005р. проходив строкову службу у Збройних силах України в авіаційних військах (був зв’язківцем).

У 2006 році закінчив Вище професійне училище № 2 м. Луцька.

З 02.10.2006р. по 28.04.2011р. працював за професією на приватному підприємстві.

21 березня 2014р. був мобілізований до Збройних сил України.

З 07.08.2014р. по 25.10.2016р. вважався безвісти зниклим у районі Савур-могили (Донецька обл.).

На підставі рішення суду видане свідоцтво про смерть Михайленка Віталія Ігоровича із зазначенням дати смерті – 08 серпня 2014р.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений

• 3 лютого 2017 року — орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
• почесний громадянин Ківерців (посмертно).

Курука Сергій Іванович (03.09.1987 – 27.08.2014)

Народився 3 вересня 1987 року у місті Луцьку.

Після закінчення загальноосвітньої школи № 26 навчався у Луцькому вищому профтехучилищі № 9 за спеціальністю «Слюсар-електрик».

З 2005 по 2006 рік проходив військову строкову службу в м. Рівне як розвідник.

З 2007 по 2010 рік навчався у Володимир-Волинському агротехнічному коледжі за спеціальністю «Механізація сільського господарства», здобув кваліфікацію техніка-механіка.

З 2009 по 2014 рік працював в ТзОВ «Спайс-Луцьк».

У квітні 2014 року мобілізований до лав Збройних Сил України (51 ОМБр).

Загинув 27 серпня 2014 року в Амвросіївському районі Донецької області, поблизу селища Дзеркальне.

Був похований як невідомий, тому тривалий час вважався безвісти зниклим. Згодом ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих невідомих героїв на кладовищі міста Дніпра.

Перепохований 15 січня 2015 року на Алеї почесних поховань в селі Гаразджа Луцького району.

Без Сергія лишилися батьки, дружина та син.

Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

23 листопада 2015 року в комунальному закладі «Луцький НВК №26» відбулося відкриття і освячення пам’ятних меморіальних дошок випускникам Чабанчуку Денису та Куруці Сергію.

На будинку в місті Луцьку на проспекті Соборності, 26, де мешкав Сергій Курука, відкрито меморіальну дошку його пам'яті.

Рішенням 20 сесії 7 скликання Ківерцівської міської ради від 25 липня 2017 року присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ківерці» (посмертно).

За вірність військовій присязі, особисту мужність, самовідданість та героїзм, виявлені під час виконання бойових завдань в зоні проведення антитерористичної операції на Сході України, а також вагомий особистий внесок у забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Луцька» (рішення Луцької міської ради від 25 липня 2018 № 44/1).

Рішенням № 31/3 сесії 7 скликання Волинської обласної ради від 10 вересня 2020 року присвоєно звання «Почесний громадянин Волині» (посмертно).

Карпюк Андрій Миколайович (11.12.1990 – 03.04.2015)

Народився 1990 року в селі Суськ на Волині. Закінчив сільську загальноосвітню школу.

У зв'язку з російською збройною агресією проти України 31 серпня 2014 призваний за частковою мобілізацією, разом зі своїм двоюрідним братом Дмитром Степановим. Обох братів зарахували до лав 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, в/ч А0284, м. Львів. Пройшли підготовку на Яворівському полігоні і вирушили на фронт. Ще до мобілізації брати товаришували, Андрій допомагав Дмитру у відкритті власної пилорами, разом ходили на полювання, і на фронті всюди були разом.

З листопада 2014 виконував завдання на території проведення антитерористичної операції на сході України, в Ясинуватському районі Донецької області — Піски, Тоненьке, Водяне, Опитне, брав участь у боях за Донецький аеропорт. Після підриву нового терміналу аеропорту російсько-терористичними угрупованнями виконував завдання в районі міста Авдіївка.

Наприкінці березня 2015, в складі батальйону, переведений до новоствореної 81-ї бригади. Солдат, водій 122-го окремого аеромобільного батальйону (в/ч пп В2250, м. Костянтинівка, Донецька область) 81-ї окремої десантно-штурмової бригади.

3 квітня 2015-го загинув унаслідок підриву на міні поблизу Авдіївки. Тоді ж загинули солдат Дмитро Степанов і капітан Юрій Чучалін, ще двоє десантників дістали поранень. 5 квітня від отриманих внаслідок підриву поранень помер солдат Дмитро Свідерський. Як розповів десантник Роман Чаровий, єдиний хто вижив, група у складі 4 бійців вийшла на бойове завдання разом із розвідниками в напрямку окупованого міста Ясинувата. Коли поверталися назад, підірвались на міні з «розтяжкою». Дмитро Степанов з посту побіг на допомогу, та теж підірвався на міні МОН. За три дні до того мали вийти з позиції за ротацією, але залишились допомогти новим підрозділам, бо були перші на тій ділянці і знали територію.

Приїхав розвідбат, і ми зібралися разом йти в розвідку, аби у випадку чого прикрити хлопців та повернутися. Ми дійшли до Ясинуватської розв’язки. Там за кущами стояли сепаратисти, і вони всі кущі пообвішували бляшанками, аби чути, якщо хтось продиратиметься. Розвідники замаскувалися, а ми поверталися назад, до поста лишалося метрів зо 150. Ми бачили, що були «розтяжки», бо помітили сплутані лєски. Але і досі неясно від чого спрацювала ОЗМ, — чи від телефонного сигналу, чи ще від чогось. Факт, що тоді «Узбеку» (Чучаліну) дзвонили військові із сусіднього поста. Після вибуху я відкрив очі — все пищало, все було в тумані, я почав щось кричати… «Дімон» (Свідерський) стояв на колінах весь в крові, Андрію (Карпюку) відірвало ногу. Я ще підповз до них, перев'язав як міг ту ногу, у Чучаліна так і не знайшов пульсу. Рації не працювали, тому я дав автоматну чергу вгору, аби дати зрозуміти, що живий. Дмитро (Степанов) з Суська тим часом вже біг із поста нам на допомогу. Але не добіг — «зірвав» МОН, і його повністю порешетило. Його тіло забрали, аж коли приїхали сапери.

— Роман Чаровий, учасник АТО

7 квітня на військовому аеродромі Луцька зустріли тіла чотирьох загиблих захисників. Віддати шану «кіборгам» прибули представники «Автомайдану», ГО «Самооборона Волині», ДУК ПС, айдарівці, десантники та просто небайдужі люди. 8 квітня Андрія Карпюка та Дмитра Степанова поховали поряд на сільському кладовищі села Суська.

Залишились батьки і сестра.

Орден Богдана Хмельницького III ступеня, — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (31.07.2015, посмертно).

Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Степанов Дмитро Михайлович (15.06.1987 – 03.04.2015) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Працював на власній пилорамі. Разом зі своїм другом Андрієм Карпюком, був призваний за мобілізацією у серпні 2014 році до 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади, згодом переведений у 81-у ДШБ. Із листопада 2014 року перебував на передовій у зоні АТО. Номер обслуги, 81-а окрема аеромобільна бригада. Брав участь у боях за Донецький аеропорт.

3 квітня 2015-го загинув під час підриву на міні поблизу Авдіївки. Тоді ж загинули солдат Андрій Карпюк та капітан Юрій Чучалін. Згодом від поранень помер солдат Дмитро Свідерський.

Вдома лишилися дружина та донька 2011 р.н. Похований в Суську. 8 квітня 2015 року в останню дорогу Андрія Карпюка та Дмитра Степанова односельці проводжали на колінах, встеливши шлях квітами.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений

• 27 червня 2015 року — орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
• нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

Ясан Юрій Володимирович (08.06.1970 — 13.11.2015) — сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1970 року в селі Лище Луцького району, згодом проживав у селі Звози, де й закінчив школу. Проходив строкову військову службу в лавах ЗС СРСР.

4 лютого 2015 року мобілізований; старший сержант мінометної батареї 3-го механізованого батальйону, 14-та окрема механізована бригада.

13 листопада 2015-го загинув під час бойових сутичок в районі Мар'їнка — Курахове: на взводному опорному пункті зазнав вогнепального поранення, не сумісного з життям. Тоді ж загинули солдат Руслан Скотенюк, сержант Станіслав Осадчук, сержант Олег Романович.

Похований у селі Звози.

Без Юрія лишилися мама Антоніда Петрівна, дружина, син та донька Вікторія.

Мельничук Віктор Миколайович (20.02.1962 – 25.10.2015) народився 20 лютого 1962 року в селі Боровичі Маневицького району. У трирічному віці переїхав із батьками у село Омельне Ківерцівського району Волинської області. Навчався у місцевій школі.

У 1981 році закінчив Мінський автомеханічний технікум, отримав кваліфікацію техніка-технолога. Упродовж 1981-1983 років проходив військову службу.

Трудову діяльність розпочав у 1980 році на Мінському автозаводі. Упродовж життя працював на Луцькому державному підшипниковому заводі, ПрАТ “Волиньхолдинг” регіональним представником у Донецькій та Дніпропетровській областях,  обіймав посади комерційного директора, директора у ТзОВ “Волинська продуктова компанія”, ТзОВ “Нова справа”, ПП “Вікторія-Захід”.

Проживав з сім'єю  у місті Луцьку. Виховував сина.

25 квітня 2015 року призваний Луцьким ОМВК до Збройних сил України. Служив у третьому механізованому батальйоні 14-ї ОМБр на посаді топогеодезиста.

Загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Красногорівка  Донецької області.

Похований 30 листопада 2015 року у селі Омельне Ківерцівського району.

Скіра Ігор Антонович (08.03.1961 — 24.12.2015) — старший лейтенант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1961 року в місті Ківерці у родині лікарів, батько Антон Павлович — заслужений лікар, учасник Другої світової війни, мама Лілія Миколаївна — лікар-педіатр. Виховувався з сестрами Оксаною та Оленою в родині з патріотичними цінностями. Закінчив ківерцівську ЗОШ № 4, 1983-го — Український інститут інженерного водного господарства, здобув професію інженера, в часі навчання закінчив військову кафедру. Пройшов строкову службу в РА, отримав навички інженерно-саперної справи; 1983 року отримав диплом спеціаліста інженера-гідротехніка та звання старшого лейтенанта. По розподіленні почав працювати у Луцьку в об'єднанні «Волиньмеліоводгосп».

1984 року одружився з ківерчанкою Кротюк Тетяною, проживали в Луцьку, 1987-го у подружжя народилась донька Олена. 1988 року зайняв посаду провідного інженера технічного нагляду за будівництвом. 1992 року полишає посаду та вирушив на роботу в Сибір — щоб мати змогуутримувати свою сім'ю. В швидкому часі зайняв посаду керівника будівництва. За час інженерної кар'єри здав в експлуатацію чимало компресорних та нафтопереробних станцій.

2014 року покинув високооплачувану роботу, відмовився від російського громадянства та повернувся додому. Записався добровольцем на військову службу. 9 січня 2015 року мобілізований, старший лейтенант 2-го батальйону 14-ї окремої механізованої бригади, командир інженерно-саперного взводу. Пройшов на відмінно військове навчання на полігоні; мав фахову майстерність сапера — умів так замінувати підходи до передніх рубежів військових позицій, що терористи не могли підійти непоміченими.

23 грудня 2015 року загинув під містом Мар'їнка від кульового поранення в голову. Похований в місті Ківерці, проводили в останній шлях сотні ківерчан, які обабіч дороги стояли з запаленими свічками та лампадками.

Почесний громадянин міста Ківерці (27 липня 2017 року, посмертно).

Бондар Олександр Вікторович (29.03.1992 — 04.02.2016) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 29 березня 1992 р., у селі Лички, Ківерцівського району, Волинської області.

Навчався у Загальноосвітній школі І—III ступеня с. Тростянець, Ківерцівського району.

Служив на посаді командира відділення БМП у званні сержант, в 1-му механізованому батальйоні 24-ї окремої механізованої бригади.

У 2014—2016 роках пройшов 4 ротації на фронті в найгарячіших точках.

4 лютого 2016 року помер від зупинки серця, перебуваючи на навчальних зборах на Яворівському полігоні.

Похований у селі Лички, Ківерцівський район, Волинська область.

Указом Президента України № 319/2015 від 9 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Указом Президента України № 340/2022 від 16 травня 2022 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Камінський Маріс Айдинович (09.04.1990 —03.02.2017) — український військовослужбовець, десантник, капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Маріс Камінський народився 1990 року у місті Ківерці на Волині. 2005 року закінчив 8 класів загальноосвітньої школи, а 2008 — Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут.

2012 року закінчив аеромобільний факультет Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів. Займався карате, та іншими видами спорту.

По закінченні Академії був розподілений у 80-й окремий аеромобільний полк, в/ч А0284, м. Львів, де одразу ж показав найкращі результати з вогневої підготовки серед 20 новоприбулих лейтенантів. У 2012—2013 роках проходив військову службу на посаді командира взводу роти десантного забезпечення.

З 2013 року продовжив службу у Чернівцях на посаді командира роти 87-го окремого аеромобільного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади, в/ч А2582.

З весни 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України у складі 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї бригади. Учасник оборони Луганського аеропорту.

Наприкінці 2016 року призначений на посаду начальника продовольчої служби тилу 3-ї БТГр. Пройшов кілька ротації на східному фронті, під час однієї з відпусток одружився. З майбутньою дружиною познайомився у військовому містечку в Чернівцях вже під час війни.

3 лютого 2017 року близько 00:05 російсько-терористичні угруповання з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град» обстріляли село Галицинівка Мар'їнського району Донецької області, що перебуває на значній відстані від лінії зіткнення, неподалік Карлівського водосховища (в тилу українських військ). Противник з боку окупованого смт Старомихайлівка випустив половину боєкомплекту з установки БМ-21 «Град». Внаслідок влучення снаряду у будинок загинули двоє українських офіцерів — капітан Маріс Камінський і капітан Анатолій Заремський.

8 лютого 26-річного офіцера поховали на міському кладовищі у Ківерцях.

У Ківерцях залишились мати Людмила Леонтіївна і брат, в Чернівцях — вагітна дружина Яна. У серпні 2017 народилась донька, яку назвали Самірою.

Указом Президента України № 28/2017 від 8 лютого 2017 року «за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня (посмертно).

У липні 2017 року рішенням Ківерцівської міської ради присвоєне звання «Почесний громадянин міста Ківерці» (посмертно).

Волос Андрій Олександрович (нар. 13 грудня 1995, м. Луцьк, Волинська область, Україна — 28 червня 2018, смт Південне, Торецька міська рада, Донецька область, Україна) — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Герой України (посмертно).

Народився 1995 року в Луцьку. Був єдиним сином у матері. Закінчив Луцьку школу-інтернат.

Під час російської збройної агресії проти України 9 разів намагався потрапити добровольцем на фронт, подавав документи у батальйон «Світязь» МВС, проте йому відмовляли через брак досвіду. 2015-го, у 19 років, вступив на військову службу за контрактом.

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади, в/ч А0998, м. Яворів.

28 червня 2018 року о 8:30 противник відкрив вогонь з мінометів, АГС та великокаліберних кулеметів по смт Південне, на північний схід від окупованої Горлівки. Командир роти Королівської бригади Олег Лотоцький, підрозділ якого боронив цей населений пункт, швидко оцінив ситуацію та організував бій. Під прикриттям вогню впритул до містечка наблизилась диверсійно-розвідувальна група бойовиків. Резервна група 24 ОМБр, під керівництвом молодшого лейтенанта Валерія Шишака вступила у бій, в ході якого командир групи дістав смертельне поранення кулею снайпера. Коли побратими намагались евакуювати пораненого командира взводу, старший солдат Волос прикрив собою командира роти та дістав важке поранення, — куля снайпера пройшла між пластинами бронежилета і влучила у серце. Помер від поранення дорогою до шпиталю.

Після прощання у Луцьку похований 1 липня на сільському кладовищі с. Омельне Ківерцівської громади, де мешкає мати.

Залишилися мати, вітчим і вагітна дружина, — одружився у травні 2018 року.

Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (27 червня 2019, посмертно) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

Данилюк Володимир Васильович

Народився Володимир Данилюк у с. Човниця в 1987 році. Навчався у місцевій дев’ятирічній школі. Загальну середню освіту здобув у Ківерцівській ЗОШ № 3. Після закінчення школи працював у Ківерцівському «Спецлісмаші» токарем.

З 2005 по 2006 роки проходив строкову військову службу у лавах Збройних сил України в Чернігівській області. Після звільнення в запас повернувся на попереднє місце роботи.

У 2008 році Володимир Данилюк одружився, згодом народилося дві доньки. Працював токарем у ТзОВ «Тартак», у ВВ «Агро», у Ківерцівському медичному коледжі слюсарем-сантехніком.

З квітня 2014 року, з початком оголошення антитерористичної операції був мобілізований до лав ЗСУ та пройшов навчання на Яворівському полігоні, згодом в Рівному та в Конотопі. Після цього був переведений у зону проведення АТО, у Луганську область. Отримав наскрізне поранення грудної клітки поблизу Луганського аеропорту – куля снайпера пройшла за 2 міліметри від серця. Лікування тривало довго: спочатку прооперували пораненого Володимира в Щасті в місцевій лікарні, потім було лікування в шпиталях у Харкові, Вінниці, Луцьку. Процес реабілітації проходив  у Вінницькому науково-дослідному інституті імені Пирогова. Демобілізований за станом здоров’я 9 квітня 2015 року. Солдат Данилюк Володимир Васильович нагороджений нагрудним знаком  «Учасник АТО». Помер вдома 12.11.2019 року.

Назаревич Андрій Васильович  

Народився 09 березня 1997 року в місті Ківерці, українець.

У 2003 році вступив до першого класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці.

У 2014 році закінчив 11 класів ЗОШ І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці. Проживав у багатодітній сім’ї. Після смерті матері опікувалася Андрієм та його молодшими братом Романом та сестрою Марією бабуся Назаревич Ольга Якимівна.

В 2017 році у Локачівській філії Оваднівського професійного ліцею отримав фахову освіту за спеціальністю плодоовочівник ІІІ розряду.

26 вересня 2019 року підписав контракт на військову службу. Брав безпосередню участь в антитерористичній операції.

Загинув 30 березня 2022 року, виконуючи бойове завдання щодо захисту Незалежності України поблизу с. Нова Басань Ніжинського району Чернігівської області.

Був нагороджений нагрудним знаком «Учасник АТО»; нагрудним знаком «10 гірсько-штурмова бригада»; орденом «За мужність» ІІІ ступеня – посмертно.

Чахрайчук Павло Степанович

Чахрайчук Павло Степанович  народився 29 вересня 1984 року у селі Журавичі Волинської області. Загальну середню освіту отримав у Журавичівській ЗОШ. Неодружений. Брав участь в АТО у 2015-2016 роках. Учасник бойових дій.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Павло Чахрайчук був мобілізований до 503-го ОБМП, яка боронила східні рубежі рідної держави. Першого квітня 2022 року солдат Чахрайчук Павло Степанович загинув поблизу села Новоукраїнка Мар’їнського Донецької області.

Указом Президента України № 397 від 08.06.2022 року Чахрайчук Павло Степанович посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Слобожан Вадим Едуардович

Народився Вадим Слобожан сонячного літнього ранку 23 липня 2002 року у м. Ківерці Волинської області. Хлопчик ріс тихим, спокійним – на потіху усім рідним. Особливо опікувалася Вадимом бабуся – Тамара Іванівна: вона його і в дитячий садочок проводила, і в школу, бо, на жаль, батьки розлучилися коли дитині було лише 7 місяців.

Шкільні роки минали швидко і залишили у його пам’яті найкращі спогади, адже з першого класу й на усе своє коротке життя він тут зустрів найкращого друга – Артема Войцехівського. Вдячним був і вчителям третьої міської школи, особливо Людмилі Іванівні Шостак та Людмилі Іванівні Романюк.

Вадим ріс допитливою дитиною, за порадою батька Ігоря поєднав навчання в загальноосвітній школі із заняттями в спортивній – займався боксом. Завдяки наполегливості та умілому наставництву тренера – Олександра Грабовського – досягнув чималих спортивних успіхів: лише за зайняті перші місця у змаганнях різних рівнів здобув 5 золотих медалей. Всього ж у здобутку Вадима - 16 нагород.

Професійну освіту – тракторист-машиніст – здобув у Колківському вищому професійно-технічному училищі.

Восени 2020 року вісімнадцятилітній Вадим Слобожан був призваний на строкову військову службу у м. Виноградів, де 30 жовтня 2020 року прийняв військову присягу. Через рік у складі 128-ої ОГШЗБ брав участь у бойових діях у зоні АТО на Донеччині. Нагороджений медалями «Ветеран війни» та «Учасник бойових дій». Мав і відповідне посвідчення.

Наприкінці грудня 2021 року старший солдат Вадим Слобожан мав місячну відпустку, яку провів у колі найрідніших і найдорожчих людей. Найбільшою потіхою для нього було товариство улюбленої сестрички Вікусі. Через місяць повернувся назад у частину. З перших днів повномасштабної війни росії проти України підрозділ, в якому служив Слобожан, залишив місце постійної дислокації… Проте мамі Вадим про це нічого не сказав, аби ж вона не хвилювалася. Однак пізніше вже мама стежила в теле-новинах за подіями, що відбуваються в Волновасі на Донеччині, в Оріховому на Запоріжжі...

17 квітня надійшла SMS: «Привіт. Зі мною більш-менш добре. Не пишіть, не дзвоніть. Я сам буду». Він видалив усі контакти. Мамин номер телефону знав напам’ять. 20 квітня о 14 годині Вадим зателефонував до мами… І цей дзвінок виявився останнім… Мама, ніби відчувала це, бо цілий день під серцем щось щеміло, а в грудях була якась важкість, наче кам’яна брила здавлювала й не давала дихати… Відтоді телефон Вадима замовк назавше… Але матері у це не вірилося – вона ще довго набирала рідні до болю цифри телефонного номера, але у відповідь лунала оглушна тиша… Страшну звістку передчував і його вірний друг – пес на прізвисько «Блек»: від його сумного завивання моторошно ставало всій околиці.

21 квітня до батьківської хати прийшли з військкомату й як грім пролунали три страшні слова: «Ваш син загинув». В офіційній довідці значилося: «20.04.2022 року під час виконання бойового завдання по охороні України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості в районі між населеними пунктами Преображенка та Оріхів Запорізької області під час артилерійського обстрілу старший солдат Слобожан Вадим Едуардович отримав поранення несумісні з життям»…

Указом Президента України № 372/2022 від 26 травня 2022 року Слобожана Вадима Едуардовича, старшого солдата 128-ої ОГШЗБ, посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Ференці Василь Іванович

Народився 14.01.1995 року у м. Луцьк. Там пішов й до школи. Згодом сім’я переїхала жити у с. Омельне, тож маленький Василько продовжив навчання в Омельненській загальноосвітній школі. Проте після трагічної смерті батька, мама з трьома дітьми, переїхала жити в Ківерці. Тож Василь, тепер уже найстарший в сім’ї чоловік, продовжив навчання в Ківерцівській гімназії, яку й успішно закінчив.

 Після школи працював у ФОП Чернюк і заочно навчався у ВНУ ім. Лесі Українки на факультеті геодезії, землевпорядкування та кадастру.

Служив військову строкову службу. Згодом одружився, мав сина Романа.

В лютому 2022 року, з початком повномасштабної війни росії проти України, Василя Ференці мобілізували до лав ЗСУ. Загинув 19 травня 2022 року внаслідок осколкового поранення поблизу с. Василівка Донецької області.  

Указом Президента України №460 від 30 червня 2022 року нагороджений (посмертно) орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Мірчук Віктор Васильович

Народився Віктор Мірчук 31 липня 1984 року в м. Ківерці Волинської області. Навчався у другій міській школі. Фахову освіту здобув у Луцькому профтехучилищі за спеціальністю штукатур-плиточник й одразу ж влаштувався на роботу, бо дуже хотів бути самостійним та фінансово незалежним. Будь яку роботу він виконував дуже ретельно й відповідально.

Незабаром одружився, а згодом у молодій сім’ї народилася гарненька донечка Інна. Жили у спокої і мирі, доки росія не роз почала у 2014 році військову агресію проти України. Так у 2015 році Віктор Мірчук був мобілізований до ЗСУ. У зоні АТО він перебував майже рік – брав участь у жорстоких боях на Донеччині, зокрема біля міста Авдіївка.

З початком повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року Віктор добровільно записався до лав ЗСУ у березні цього ж року. А вже через два місяці – 21 травня 2022 року солдат 14-ої ОМБ ім. Князя Романа Великого загинув на бойових позиціях під час ворожого артилерійського обстрілу на тій же Донеччині – поблизу селища Володимирівка.

Указом Президента України № 532 від 21 липня 2022 року нагороджений (посмертно) медаллю "За військову службу Україні".

Максимчук Віктор Васильович

Старший солдат Максимчук Віктор Васильович народився 15 липня 1983 року в с. Журавичі колишнього Ківерцівського району Волинської області – помер 28 травня 2022 року в с. Комишуваха Луганської області. Загальну середню освіту здобув у Журавичівській ЗОШ. Шкільні роки промайнули швидко, як і безтурботне дитинство. Професійну освіту здобув у Луцькому Вищому професійно-технічному училищі № 2 за фахом «муляр-штукатур». З 2002 по 2004 року проходив строкову військову службу. Після звільнення в запас працював столяром, будівельником на різних підприємствах. Одружений, мав двох діток: доньку Валерію та сина Романа.

   12 квітня 2014 року, як перед Україною постала реальна загроза втрати незалежності, бо російська федерація розпочала збройну агресію з метою захоплення території суверенної Української держави,  був мобілізований до 51-ої окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних сил України. У складі бригади Віктору доводилося боронити рідну землю в багатьох гарячих точках сходу України. Незагойну рану у його душі залишив вихід з Іловайського котла, де загинуло багато побратимів. Через рік демобілізувався.

 Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, то Віктор Максимчук був серед перших, хто знову став на захист рідної держави. Пройшовши вишкіл у складі місцевого підрозділу сил тероборони, він прибув на схід України, у Луганську область, в розпорядження 24-ої ОМБ ім. Короля Данила. Загинув 28 травня 2022 року в с. Комишуваха Луганської області.

Позняковський Олександр Миколайович

Народився 25 грудня 1975 року у с. Конопелька Ківерцівського району Волинської області. У сім’ї, окрім Олександра, було ще двоє дітей – брат Юрій та сестра Юлія.

Навчався у ЗОШ І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці з 1982 року по 1991 рік. Фахову освіту здобував у Луцькому біотехнічному інституті. У 1993 році Олександра призвали на строкову військову службу. Далі продовжив служити за контрактом у військах спеціального призначення  - в Національній гвардії України.

Після звільнення зі служби працював токарем на заводі «Ківерціспецлісмаш», де й розпочав у 2003 році власну справу – став приватним підприємцем: займався виробництвом лісонавантажувальної техніки.

Одружений. Перед собою Олександр завжди ставив високі цілі й все своє життя прагнув їх досягати, намагався жити правильно. Для молодших брата й сестри був надійною підтримкою й порадником.

Після з початку повномасштабної війни записався у лави ЗСУ. Трагічно загинув 26 червня 2022 року. Сиротами залишилося троє дітей: Анастасія, Тарас, Захар.

Воронюк Владислав Васильович

Народився 29 серпня 1995 року. Навчався у загальноосвітній школі І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці з 10 класу.

У 2013 році закінчив 11 клас ЗОШ І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці. Був добрим, простим у спілкуванні з однолітками, ввічливим зі старшими людьми.

У 2022 році був мобілізований до лав ЗСУ. У складі 14-ої ОМБ ім. Князя Романа Великого брав участь в боях з жорстоким ворогом на сході України. Загинув 25 липня 2022 року в с. Яковлівка Донецької області.

Бас Володимир Анатолійович

Народився 23 жовтня 1987  року в місті Ківерці. Загальну середню освіту отримав у 2004 році в ЗОШ № 1 м. Ківерці. По закінченню школи працював на приватному підприємстві «Дмитрук».

 З 2007 по 2008 роки проходив строкову службу у Кіровограді. Після звільнення в запас повернувся працювати на попереднє місце роботи.

У червні 2014 року, початком окупації росією Донецької та Луганської областей України Володимира Баса було мобілізовано до 80-ої Львівської аеромобільної бригади, а в серпні – переведений у 25-ту ОПДБр. Брав участь у боях під Дебальцевим, Авдіївкою…

Після демобілізації, в 2015 році вступив на заочне відділення університету «Україна» за спеціальністю «Фінанси і кредит».

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну старший солдат Бас Володимир Анатолійович жодної миті не вагався й одразу за повісткою з’явився до військкомату, бо був переконаний, що захищати рідну землю – це священний обов’язок кожного чоловіка. Тож у складі 14-ої ОМБ ім. Князя Романа Великого брав участь в обороні та звільненні від жорстокого окупанта багатьох населених пунктів у різних куточках України. Загинув 10 вересня 2022 року в с. Мале Веселе, що на Харківщині.

Указом Президента України № 190 від 30 березня 2023 року нагороджений (посмертно) орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Козак Іван Анастасійович

Народився 26 січня 1969 року в с. Боровичі Маневицького району Волинської області, в багатодітній родині. У 1986 році закінчив Боровицьку загальну середню школу, після чого здобув фах водія в Луцькій автошколі.

З 1987 по 1989 рр. служив у Марійській АРСР в ракетних військах стратегічного призначення. По закінченні строкової служби працював на Луцькому картонно-рубероїдному заводі. З травня 1994 року працював міліціонером патрульної служби в Ківерцівському РВ УМВС та заочно навчався  в Луцькому університеті «Україна». Після його закінчення в 2008 році отримав освітньо- кваліфікаційний рівень молодший спеціаліст-юрист та присвоєно звання лейтенанта. У 2011 році звільнився зі служби в органах внутрішніх справ за вислугою років.

1 вересня 2014 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Впродовж 2014-2015 років брав участь у проведенні антитерористичної операції на території Луганської області.

З початком повномасштабної війни Козак Іван Анастасійович знову став на захист країни. Сержант Іван Козак у складі 63-ої ОМБ брав активну участь в обороні південних рубежів України. Загинув 11 вересня 2022 року в с. Широке, що на Миколаївщині.

Лонський Владислав Олегович

Народився 13 травня 1998 в м. Ківерці Ківерцівського району Волинської області.

В 2013 році закінчив Ківерцівську загальноосвітню школу № 4.

З 2014 по 2015 рік навчався у Волинському обласному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Встигав кругом – горів тим молодим життям! Попри чи не цілодобові спортивні тренування, мав неабиякі успіхи у навчанні. В ліцеї отримав КМС з військового багатоборства і в свої 16 здійснив свій перший в житті стрибок з парашутом.

Після закінчення ліцею обрав для навчання Одеську військову академію за спеціальністю «Управління діями підрозділів десантно-штурмових військ».

Вже на 1 курсі отримав звання молодший сержант.

Завжди манило небо.  Здійснивши понад  30 стрибків  і здавши екзамен, отримав посвідчення Інстуктора з парашутного спорту.

У 2019 році з відзнакою закінчив Одеську військову академію, отримавши звання лейтенат. Для проходження подальшої військової служби отримав призначення у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду на посаду командира взводу. Згодом очолив роту. Одружений.

У складі 3 БТГр 80 ОДШБр м. Чернівці з 2019 року неодноразово брав участь у ООС на сході України.

В червні 2021 року отримав  звання старший лейтенант, а в квітні 2022 року  присвоєно звання капітан та отримав статус - учасник бойових дій.

З перших днів повномасштабної війни його місцем служби був південь та схід України, де точилися найзапекліші бої:  Херсон, Бахмут, Піски, Краматорськ, Білогорівка, Ізюм….

Командувач десантно-штурмових військ ЗС України, який на той час командував 80-ю бригадою, бригадний генерал Ігор Скибюк характеризує десантника так: «Він був надійним резервом бригади, витягував складні операції на себе, завжди був націлений на успішне виконання бойових завдань. Це хороший командир, який дійсно заслужив найвищої відзнаки».

У перший день широкомасштабної війни «Страйк» (позивний Владислава) виконував бойові завдання в районі Антонівського мосту Херсонської області на посаді заступника командира десантно-штурмової роти. Того ж дня його командир отримав важке поранення, а він прийняв командування ротою на себе.

Як згадує побратим десантника, «за наказом Лонського ми дістали та передали двох важкопоранених офіцерів в медпункт після виходу з оточення. Він наказав евакуювати всіх поранених, а сам залишився вести бій та прикривав наші евакогрупи. Він нікого не залишав у біді».

Рота під його командуванням успішно вела оборонні бої, штурмові дії та ефективно знищувала противника. «Бої за Лисичанськ, Серебрянку, Богородичне, контрнаступ на Харківщині… Він брав участь у стрілецьких боях пліч-о-пліч з солдатами», - згадує бойовий побратим.

Поблизу Кривого Рогу Лонський грамотно керував штурмовими діями та повернув під український прапор два населені пункти. Полковник Павло Розлач, який на той час був командиром 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї бригади ДШВ, пригадуючи ті дні зазначає, що рота Лонського також витісняла противника, який захопив плацдарми на березі річки Сіверський Донець та брала участь у знищенні ворожої переправи.

22 травня в районі Берестового Бахмутського району на Донеччині під час утримання рубежів оборони у результаті стрілецького бою десантники знищили БМД-1 та живу силу. 13 червня в районі Богородичного Краматорського району, на Донеччині, рота під командуванням сміливого капітана знищила 2 російських танки та бойову машину піхоти.

2 липня у районі Верхньокам’янки Владислав Лонський отримав важку контузію під час танкового обстрілу, проте вже за тиждень повернувся до підрозділу. Під час рейдових дій на Харківщині, в районі населеного пункту Бабенкове Ізюмського району підрозділ капітана «Страйка» взяв у полон російських офіцерів, солдатів, захопили ворожу техніку: танк Т-72Б3, самохідну артилерійську установку 2С3 «Акація-2», МТ-ЛБ, два автомобілі КАМАЗ та 2 БМП-1.

Уже 11 вересня під час наступальних та пошуково-ударних дій 2 ротна тактична група під командування капітана Лонського форсувала річку Оскіл і закріпилась на лівому березі. «Коли зачистили Оскіл, він мені доповів, що міст через річку не був зірваний. Я наказав підрозділу переправитись і забезпечити плацдарм на лівому березі. Противник не зміг їх звідти вибити, тому знищив дамбу. Міст змило, рота залишилась відрізана. Ми робили їм переправи на човнах, натягували канати, човнами забирали поранених…», — зазначає колишній командир 3-ї бтгр.

Тоді відбувся різкий підйом води на 4 метри. Повернути техніку не було можливості. Командиру Лонському було поставлене завдання залишитися з частиною особового складу на лівому березі для утримання займаних плацдармів. Стійкість у виконанні даного рішення в подальшому дозволила безпечно встановити понтонний міст для переходу основних наших сил через річку Оскіл. Офіцер-десантник понад тиждень тримав оборону разом зі своїми десантниками та іншими представниками Сил оборони України. 20 вересня внаслідок ракетного обстрілу КСП роти капітан Владислав Лонський загинув.

Десантник Владислав Лонський на псевдо «Страйк» до останнього хоробро та результативно захищав Україну, проявляв мужність та професіоналізм в командуванні підрозділом, загинувши героєм…

За особисту мужність і самовіддані дії, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, неодноразово був нагороджений орденами та  цінними подарунками від Міністерства Оборони України, зокрема:

• Орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня (Указом  Президента України № 268/2022),
• Орденом Богдана Хмельницького 2 ступеня (Указом  Президента України № 674/2022)
• Присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (Указом Президента України № 120/2024 від 24 лютого 2024 р., посмертно) - за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу.

Міщук Сергій Олександрович

Народився 20.07. 1987 року у м. Ківерці. Навчався у ЗОШ № 3. Професійну освіту здобув у Луцькому будівельному технікумі.

Сергій був дуже активним, любив природу, рибалив. Рано подорослішав, з 16 років почав працювати на будівництві. Саме там проявилися лідерські якості, адже вмів якісно організувати роботу будівельної бригади. Захоплювався столярним ремеслом. Згодом облаштував невеличкий столярний цех, де виготовляв альтанки, усілякі пристосування для дитячих майданчиків, гойдалки. Ця справа так припала до душі Сергієві, що планував розвивати її, закупивши відповідне якісне обладнання.  

 У двадцять років одружився. В молодій сім’ї народилося двійко дітей – донька Софія та син Віктор. Дуже любив дітей та тішився ними.

 Повномасштабна війна застала Сергія Міщука за кордоном, де працював. Проте в такий важкий для країни час він не зміг залишатися стороннім глядачем того, як жорстокий ворог знищує Україну та плюндрує рідну землю. Тому не роздумуючи повернувся  на Батьківщину й одразу 21 червня вступив добровольцем до лав ЗСУ, хоча досі він не служив в армії. У складі двадцять п’ятої десантно-штурмової бригади брав участь у звільненні Лиману та Ізюма.

 Сергій Міщук героїчно загину 25 вересня у бою поблизу селища Нове, що на Донеччині. Сиротами залишилися двоє дітей.

Сорока Роман Миколайович

Народився 11 жовтня 1994 року в місті Ківерці.

У 2001 році вступив до першого класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці.

У 2012 році закінчив 11 класів ЗОШ І-ІІІ ст. № 4 м. Ківерці.  За фахом - бармен. Був скромним, спокійним, вихованим. Любив займатися спортом: важкою атлетикою, боксом, street workout. У спортивних змаганнях різних рівнів, зазвичай, виходив переможцем. Надзвичайно любив подорожувати, особливо подобався Роману золотоверхий Київ - мріяв після війни жити в столиці. Багато читав. Вивчав англійську мову.

З початком повномасштабної війни був мобілізований до лав ЗСУ. Проходив військову підготовку у Великобританії.

Загинув 28 вересня 2022 року в с. Ольгівка Ізюмського району Харківської області.

Остапчук Олександр Никандрович

Народився Остапчук Олександр Никандрович 1 лютого 1973 року в с. Словатичі Ківерцівського району Волинської області. Загальну середню освіту отримав у Суській ЗОШ. Фахову освіту водія – в автошколі м. Луцьк.

У 1991 році Олександр Остапчук проходив військову строкову службу в м. Ленінград (нині Петербург). Після звільнення в запас працював водієм в колгоспі «Батьківщина» та проживав у рідному селі. Одружений, виховував двох дочок.

22 серпня 2014 року, як росія порушила кордони України й розпочала військові дії на сході країни, Остапчук Олександр був мобілізований до складу 5-ого батальйону 24-ої механізованої бригади. Брав участь у боях поблизу Бахмута, Лисичанська, Кримського.

19 вересня 2015 року був демобілізований.  

З початком повномасштабної війни старшого солдата Олександра Остапчука 26 лютого 2022 року мобілізували до лав ЗСУ та зарахували до складу в/ч А 0296 гранатометником 1 механізованого відділення 2 механізованої роти. Спочатку проходив навчання з бойового злагодження на військовому полігоні у м. Яворів. З квітня 2022 року його підрозділ переведений у Миколаївську область, де й брав участь у боях при обороні Снігурівки, Баштанки, Березуватого та визволенні від окупації лівобережжя Херсонської області. У грудні 2022 року підрозділ, де служив старший солдат Остапчук О.Н., переведений під місто Бахмут.

24 грудня 2022 року Остапчук Олександр Никандрович загинув на східній околиці Бахмута, внаслідок важких поранень, отриманих під час стрілецького бою та ворожого артобстрілу.  

Максимчук Дмитро Петрович

Народився 24 жовтня 1983-го року в с. Гайове Ківерцівського району Волинської області. В 1998-ому закінчив Озерську середню школу. Дмитро мав спокійну вдачу, захоплювався спортом, у вільний час любив рибалити, а довгими зимовими вечорами за допомогою книг занурювався з головою у світ історії з його пригодами та суперечностями.

По закінченні школи працював у столярному цеху в м. Ківерці. Потім була строкова військова служба у Севастополі. В 2006 році матрос Дмитро Максимчук був звільнений у запас та повернувся на попереднє місце роботи, бо дуже подобалося працювати з деревом. Згодом змінив місце роботи, але вподобанню не зрадив, продовжуючи й надалі працювати деревообробником на підприємстві «Шен».

У 2022 році, як росія розпочала війну на знищення України, як цілісної держави, та винищення українців, як окремішньої європейської нації, Дмитро Максимчук був мобілізований і проходив навчання у м. Великі Мости Львівської області. У грудні 2022 року його скеровано на схід України у зону бойових дій на посаду інспектора прикордонної служби ІІ категорії – кулеметника першої вогневої секції відділення прикордонної застави вогневої підтримки прикордонної комендатури швидкого реагування №1 першого прикордонного загону.

Загинув Дмитро 7 січня 2023 року поблизу Соледара Донецької області під час артилерійського обстрілу ворогом позицій українських оборонців, отримавши поранення несумісні з життям. Поховано Героя 2 березня 2023 року в рідному селі Гайове.

Гонтар Олег Васильович

Народився 21 лютого 1988 року в селі Журавичі Ківерцівського району Волинської області. Неповну середню освіту здобув у Журавичівській ЗОШ, після чого пішов працювати у місцевий меблевий цех.

У 2006 році був призваний до лав Збройних сил України. Службу проходив в с. Данилівка Васильківського району Київської області в ракетних військах. Після демобілізації працював в Луцьку на шино монтажі. Одружений, виховував двох дітей.

У жовтні 2015 року Олег Гонтар був призваний до лав ЗСУ, безпосередньо брав участь у боях за відстоювання територіальної цілісності країни на Донеччині, зокрема біля міста Волноваха. Наприкінці 2016 року Олега Гонтара демобілізовано. За бойові заслуги відзначений державними нагородами. Отримав статус «Учасник бойових дій». 

 З початком повномасштабної російської окупації  Олег Гонтар знову став до лав ЗСУ – мобілізований Волинським РТЦК 07.03.2022 року. Брав активну участь у жорстоких боях на сході України. Старший солдат 22 ОМПБ 1 гранатометного відділення Гонтар Олег Васильович загинув 19 січня 2023 року в селі Стельмахівка Луганської області.

Сидорук Олександр Сергійович

Народився Олександр 1 серпня 1989 року у місті Ківерці. Навчався у першій міській школі. Професійну освіту за фахом штукатур-лицювальник-плиточник здобув у Луцькому вищому професійному училищі будівництва та архітектури. Трудову діяльність розпочав у 2007 році за спеціальністю в ТзОВ «Обрій». Сумлінна праця юнака на цьому підприємстві відзначена Почесною грамотою адміністрації підприємства.

У жовтні 2007 року Олександра Сидорука призвано на строкову військову службу до лав ЗСУ, після закінчення якої він уклав трирічний контракт на військову службу у частині А3186.

Потім одружився, народився син Матвій. У мирному житті працював на різних підприємствах. Проте служба у збройних силах припала до душі Олександру найбільше. Тому 26 січня 2022 року був укладений новий контракт на службу у військовій частині А1008. Там отримав призначення на посаду старшого стрільця 6-ої механізованої роти 2-го механізованого батальйону. А через місяць російська агресія проти України набрала нових, небачених за своєю жорстокістю, обрисів - розпочалася повномасштабна війна. Старшому солдату Олександру Сидоруку, як і більшості українцям, довелося зібратися з новими силами і стати на захист рідної землі, суверенності та незалежності рідної країни.

Географія «заходів по забезпеченню оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави» (або найгарячіших точок бойових дій), у яких брав участь Олександр впродовж року війни, дуже широка: Київщина - населені пункти Липівка, Королівка, Майданівка, Озерщина; Миколаївська область - Первомайське, Михайло-Ларине, Максимівка, Киселівка, Квітневе, Залісся; Запорізька область - Єфремовка, Новомиколаївка, Темирівка, Новодарівка, Успенівка, Левадне; Донеччина - Никифорівка, Веселе, Берестове, Яковлівка; Харківщина – Староверовка, Символ, Шестакове, Перемога, Малинівка, Моначинівка, Дворічна, Куп’янськ, Кучерівка, Петропавлівка і … Гряниківка…

Саме поблизу селища Гряниківка  в результаті артилерійського обстрілу противником позицій наших оборонців 13 лютого 2023 року обірвалося життя молодого хлопця з Волині, який любив, мріяв, мав купу планів, першим відгукувався на проблеми тих, хто потребував допомоги, - старшого солдата Сидорука Олександра Сергійовича.

14 жовтня 2022 року, з нагоди відзначення Дня захисника та захисниці за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків, мужність та відвагу, проявлені під час виконання бойових завдань з відсічі збройної агресії російської федерації на території України нагороджений Почесною грамотою.

Пилипчук Олександр Євгенович

Народився в селі Муравище. Навчався у Муравищенській дев’ятирічній школі, яку закінчив у 1994 році. Повну середню освіту та професійну - за фахом лісовод та тракторист-машиніст – здобув у Маневицькому  вищому професійно-технічному училищі № 28. По його закінченні Олександр був призваний на строкову військову службу. Трудову діяльність розпочав у Ківерцівському держлісгоспі у 2000-му році. Через три роки одружився. В чудовій сім’ї Вікторії та Олександра Пилипчуків народилося троє дітей – двоє синочків та улюблениця донечка.

У 2014 році, як росія розпочала збройну агресію в Криму та на сході України, Олександра Пилипчука було мобілізовано до лав ЗСУ. За участь в антитеростичній операції він нагороджений спеціальною відзнакою Президента України. З початком повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну 25 лютого 2022 року Олександра знову мобілізовано та направлено на службу до роти охорони при Луцькому районному ТЦК СП. У січні 2023 року солдата Олександра Пилипчука скеровано на службу гранатометником до 109-го ОДШБ десятої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».  Його життя обірвалося 18 лютого 2023 року біля населеного пункту Роздолівка Донецької області.  

Радчук Олександр Миколайович

Народився у місті Ківерці, третього березня 2002 року. Навчався у четвертій міській школі. Після дев’ятого класу вступив до Колківського професійно-технічного училища.

У липні 2020 року, підписавши контракт, пішов служити стрільцем-зенітником зенітно-ракетної батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 14-тої бригади. Згодом його підрозділ було скеровано для проходження служби в зону проведення АТО, тобто на схід України, для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони у відсічі збройної агресії російської федерації. Через рік проходження служби звільнився в запас. Проте з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну в 2022 році 8 березня 2022 року Олександра мобілізовано до складу ЗСУ: механіком-водієм механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону 110-ої ОМБ. Брав участь у запеклих боях на сході нашої країни.

Життя юнака обірвалося у березні 2023 року на Донеччині – під час штурмових дій противника у місті Авдіївка. Сашкові назавше залишився двадцять один рік!

Мельничук Дмитро Валерійович

Народився Дмитро 25 листопада 1978 року в селі Журавичі. Навчався у Журавичівській середній школі, після чого вступив до Колківського профтехучилища. Строкову військову служби проходив у спецпідрозділі Національної гвардії України. Повернувшись додому підписав контракт на службу в ЗСУ. По закінченні терміну контракту працював на різних підприємствах.

У 2002 році одружився, у сім’ї народилося троє дітей.

З початком повномасштабної війни росії проти України добровільно вступив до лав ЗСУ, ставши на захист Батьківщини від московських окупантів.

3 березня 2023 року Дмитро загинув під час виконання бойового завдання  поблизу населених пунктів Іванівське та Часів Яр Донецької області.

Дмитро був добрим, щирим, людяним, завжди приходив на допомогу. Саме таким він і залишиться у пам’яті дружини, дітей, рідних, друзів та всіх, хто його знав.

Зінчук   Ярослав  Дмитрович

Народився 15  липня 1966 року в селі Розничі Маневицького району Волинської області в багатодітній селянській родині - батьки виховували п’ятеро синів і одну донечку.

Після закінчення у 1981 році Розничівської восьмирічної школи, професійну освіту Ярослав здобував в Рожищенському зооветеринарному технікумі. На роботу отримав направлення в колгосп імені Свердлова Маневицького району, на посаду обліковця тваринницької ферми. З 1985 по 1987 роки - проходив строкову військову службу.  Після закінчення служби знову повернувся в колгосп  імені Свердлова, але вже Ківерцівського району, на посаду завідувача ферми  відділення №1 села Озеро.

Тут і одружився молодий спеціаліст. Разом з дружиною Русланою  Євгенівною  народили і виховали двох синів Віталія та Олександра. Дочекалися четверо  онуків.

9 березня 2015 року Ярослав Дмитрович у складі Збройних Сил України став на захист рідної країни, оскільки росія окупувала Крим та порушила східні кордони України. Після тридцяти років з часу несення служби, довелося взяти зброю в руки для захисту своєї держави. Тернистий шлях від матроса до старшого матроса пройшов у 406 окремій береговій артилерійській бригаді.

Цей військовий підрозділ виконував бойові завдання біля берегів Азовського моря, а також обороняли Широкине та Водяне на Донеччині. 31 березня 2016 року був демобілізований.

24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, Ярослав Дмитрович з перших днів, у складі 100-ої бригади ТрО став на захист України.

10 березня 2023 року загинув, виконуючи бойове завдання.

Похований Зінчук Ярослав Дмитрович 12 березня 2023 року в селі Озеро.

Наумчук Валентин Адамович

Народився 9 листопада 1975 року в селі Журавичі Ківерцівського району Волинської області. Батьки працювали в колгоспі. Навчався в Журавичівській середній школі. Закінчивши вісім класів, професійну освіту за фахом водій-слюсар-тракторист здобув у Колківському вищому професійному училищі № 23. Трудову діяльність розпочав трактористом, потім водієм вантажівки у місцевому колгоспі. Згодом працював на підприємствах «Кобак і К» та «Західпромбуд».

З початком військової агресії росії проти України Валентин Наумчук у січні 2015 року добровольцем вступив до лав ЗСУ і проходив службу у складі 27-ої реактивно-артилерійської бригади ім. кошового отамана Петра Калнишевського у зоні бойових дій. Через рік Валентина демобілізовано й відзначено подякою «За старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків».

У 2020 році Наумчук В.А. перебував на службі у ЗСУ за контрактом. Брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії російської федерації в с. Кримське Луганської області. Звільнився у запас та повернувся додому через смерть батька. Отримав статус – учасник бойових дій.

26 лютого 2022 року Валентин Наумчук мобілізований Луцьким РТЦК та СП і зарахований до особового складу військової частини А 1008. Саме у складі цього військового підрозділу брав участь у запеклих боях з російськими окупантами на Київщині та на півдні і сході України – на Херсонщині, у боях за Сєвєродонецьк, Куп’янськ, що на Харківщині.

19 березня 2023 року Валентин Адамович Наумчук помер в шпиталі в/ч А3306   в результаті інтоксикації, гострого панкреонекрозу - захворювання, отриманого при виконанні бойового завдання щодо захисту суверенітету та незалежності України.

Розлучений. Мав сина Вадима.

Косарєв Олександр Володимирович

Народився 17 жовтня 1972 року в м. Ківерці Волинської області. Батьки Олександра – Тетяна Іванівна та Володимир Михайлович – з малечку виховували своїх дітей з любов’ю, навчали бути чесними, справедливими, добрими та працьовитими. Загальну середню освіту Саша отримав у першій міській школі, а потім вступив до Луцького політехнічного інституту. У 18 років його призвали на строкову військову службу.

 У 1994 році Олександр Косарєв одружився. Через рік у подружжя народився син Роман. Сім’ю забезпечував, започаткувавши власну справу. Проте через важку хворобу дружини, світ в родині Косарєвих почав рушитися. Однак Олександр зумів протистояти складним життєвим обставинам, виховувати сина. Коли душевні рани потрохи загоїлися Олександр зумів створити нову сім’ю, підставити надійне чоловіче плече ще трьом дітям, стати їм порадником.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну О.В. Косарєв добровільно, без вагань, став на захист рідної землі, бо не уявляв свого життя без самовідданого служіння своєму народу. Молодшого сержанта Олександра Косарєва було зараховано старшим навідником гранатометного відділення гранатометного взводу механізованого батальойону 110 ОМБр.    

Загинув молодший сержант Олександр Косарєв 26 березня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Красногорівка Донецької області внаслідок мінометного обстрілу під час виконання бойового завдання.

Трофімюк Артур Юрійович

Артур народився 6 червня  2000 року в с. Сокиричі Ківерцівського району Волинської області. У батьків Руслани та Юрія Трофімюків був найменшим з трьох дітей. З дитинства ріс сміливим. Він нікого і нічого не боявся. Навіть заборони батьків не могли його спинити, за дитячі пустощі відповідав сам, не ховаючись ні за чиїми спинами. Так формувався його характер.

 До 8 класу Артур навчався в Сокиричівській ЗОШ І-ІІ ступенів. У вільний від навчання час займався кіокушинкай карате у Волинській Обласній Федерації Кіокушинкай карате у Ківерцях. Його здібності були відразу відзначені тренером, тому хлопець неодноразово брав участь у змаганнях різного рівня з кіокушинкай карате і займав призові місця. Турнір «Перший крок» з кіокушинкай карате серед молодших юнаків (2012 р.) – 2 місце. Відкритий чемпіонат Волині з карате кіокушинкай (2013р.) – 1 місце. Відкритий кубок Волині (2013р.) - переможець змагань. І ще безліч медалей… Так він змалечку гартував силу духу і тіла, зростаючи з юних років сильною особистістю.

З 9 класу навчався у ЗОШ № 3 м. Ківерці, а потім вступив у військово-морський ліцей імені віце-адмірала Володимира Безкоровайного, який закінчив у 2017 році. З дитинства Артур був наділений безліччю чеснот: силою, відвагою, безстрашністю, які з роками змужніння успішно розвивав.

Саме таким його знали.

Шлях Воїна обрав свідомо. У 2018 р. підписав контракт на військову службу в 184-ий навчальний центр Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного збройних сил України, розташований на базі військової частини у с. Старичі Яворівського району, що на Львівщині. Пройшов школу підготовки снайперів у 169-му навчальному центрі «Десна» ім. Князя Ярослава Мудрого.

З 2019 р. брав участь у бойових діях на сході України у складі 3-го гірничо-штурмового взводу 128-ої окремої гірсько-штурмової бригади Сухопутних військ України. Старший сержант, посада: стрілок-снайпер.

Артур був завжди небагатослівним. Він не любив пустопорожніх балачок, бо вважав, що найкращі слова це - його дії, його вчинки, його, без перебільшення, подвиг. Тому побратими завжди пам’ятатимуть його безстрашність. Він був дуже щедрим і добрим. Він сам викував себе справжнім чоловіком. Попри його молоді роки, мав мудрості на десятиліття вперед.

Він навчав хлопців військової майстерності. Бо бути воїном - вибрало його серце.

Як і колись, у дитинстві, мав численні нагороди, тільки вже не за спортивні здобутки, а за проявлені відвагу та мужність у війні з жорстоким російським окупантом: нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком  «Срібний Едельвейс», медаллю «Захиснику України. За честь! За славу! За народ!», нагрудним знаком: «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, відзнакою Ради національної безпеки і оборони України ІІІ ступеня, медаллю «Незламним героям російсько-української війни. За Херсон», медаллю «За участь в боях. Східний Фронт», медаллю «Ветеран війни», Знаком народної пошани.

Позивний «Ласточка» отримав від побратимів. На ногах, на щиколотках, були тату: дві ластівки, що зі слів Артура означали «… ластівки завжди повертаються додому…». Обіцянку виконав. Він вдома. Назавжди.

Загинув Трофімюк Артур 16 квітня 2023р. на Запорізькому напрямку від кулі снайпера.

Це велечезне горе для рідних і близьких. Невгамовний біль, який ятрить душу та роз‘їдає серце.

Нехай усі запам’ятають як виглядав один з найпрофесійніших воїнів, справжній Герой, лідер. «Бути воїном- жити вічно».

Лукащук Святослав Ігорович

Народився Святослав 7 квітня 1997 року в місті Тернопіль. Там пішов і до школи – ЗОШ І-ІІІ ст. № 16. У 2005 році сім’я Лукащуків переїхала жити на Волинь, оселившись у місті Ківерці. Хлопчик продовжив навчання у третьому класі третьої міської школи, паралельно навчаючись і в Ківерцівській дитячій музичній школі по класу фортепіано. Святослав змалечку ріс різнобічно розвиненою дитиною, проте найбільше вабив його світ музики. Окрім фортепіано він опанував електрогітару, у складі ансамблю сопілкарів «Ківерцівські дударі» грав на народному інструменті – рубль.

 По закінченню загальноосвітьньої школи, у 1914 році, юнак вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка на геологічний факультет - на бакалаврській рівень за спеціальністю: екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування. Святослав обрав навчання на геологічному факультеті, мабуть, через любов до природи, до мандрівок, що і відображав у своїх різносторонніх захопленнях: сплав на байдарках, фотографування та багато іншого. Починаючи з другого курсу поєднував навчання з роботою. Спочатку Святослав працював адміністратором антикафе, потім - баристом. Святослав уособлював багато гарних людських рис – доброта, порядність, щирість, товариськість, надійність…

Вивчення геології вносить свої корективи в захоплення юнака – він пробує себе у ювелірній справі, починає працювати у невеличкій майстерні Львова, де виготовляли прикраси з латуні та срібла для клубів історичних реконструкцій. Така творча робота просто полонила Святослава. Тож, закінчивши у 2019 році навчальний курс університету - магістерську програму кафедри екологічної та інженерної геології і гідрогеології геологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, продовжив працювати ювеліром, лише у майстерні, де виготовляли прикраси з дорогоцінних металів та каменів. Паралельно захоплення фотографією переходить у ремонт та колекціонування фотоапаратів. А ще – колекціонує вінілові платівки улюблених виконавців.

Але жорстока війна росії проти України внесла свої корективи – з перших днів повномасштабного вторгнення Святослав пішов добровольцем до військкомату, де був зарахований до складу 125-ої окремої бригади сил територіальної оборони. Понад рік військовослужбовець ЗСУ Святослав Лукащук боронить рідну землю. Та навіть в умовах бойових дій Святослав не полишає свого хобі – фотографію. Він чудово розуміє, що таким чином закарбуються у пам’яті народу світлі образи його побратимів – справжніх героїв-оборонців, зафіксуються злочини ворога…

На жаль, клята війна, обірвавши молоде життя, не дозволила реалізувати силу-силенну творчих планів – 16 травня 2023 року під час виконання бойового завдання героїчною смертю в районі околиці населеного пункту Федорівка Бахмутського району Донецької області загинув солдат 125-ої окремої бригади сил територіальної оборони Святослав Лукащук.

Щавій Костянтин Вікторович

Народився 5 червня 1972 року у м. Ківерці. Загальну середню освіту здобув у другій міській школі. По закінченню школи служив строкову службу у Збройних силах України на Хмельниччині.

Відслуживши 2 роки, повернувся додому. Порадившись з батьками вирішив присвятити своє життя охороні правопорядку. Тому вступив до школи МВС, по закінченню якої працював у правоохоронних органах. Професійну освіту продовжив навчанням у Херсонському училищі МВС. Потім була служба у спецпідрозділі «Беркут». У 2012 році подав у відставку у званні капітана.

 З початком повномасштабної війни, у лютому 2022 року Костянтин Щавій добровільно вступив до лав ЗСУ. Перше бойове хрещення отримав у Лимані Донецької області. Згодом його бойовий підрозділ було передислоковано на Запорізький напрямок. Загинув 17 червня 2023 року поблизу села П’ятихатки Запорізької області.

Книш Володимир Сергійович

Володимир народився 8 червня 1966 року у сім’ї робітників Ганни Федорівни та Сергія Афіногеновича Книшів. Навчався у першій міській школі. У 1981 році, після восьмого класу вступив до ПТУ № 6 м. Луцьк, здобувши професію фрезерувальника. Практичні фахові навики набував на машинобудівному заводі в Дніпропетровську. Звідти призвали на строкову службу, яку проходив на Хмельниччині, у складі ракетних військ.

У 1986 повернувся у рідні Ківерці, працював на підприємствах міста: у держлісгоспі, в ДОКу. Одружився, народилася донечка Віта. У вільний час любив рибалити. З однодумцями організували спілку рибалок. А ще займався городництвом, навіть вирощував рослини не зовсім традиційні для наших кліматичних умов, чим дуже дивував рідних та знайомих.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році Володимир, добровільно пішов до лав ЗСУ. І вже з березня у складі 68-ої ОЄБр брав безпосередню участь у бойових діях, боронячи рідну землю від жорстокого окупанта.  Загинув старший сержант Книш Володимир Сергійович у селі Павлівка Донецької області. Не дочекалися воїна-захисника донька, двійко онуків, дружина та сестра.

Свиридюк   Юрій   Іванович

Юрій народився 6 травня 1969 року в селі Гайове Ківерцівського району Волинської області. З 1976 року по 1984 рік навчався в Гаївській восьмирічній загальноосвітній школі.

По закінченні школи одразу ж був прийнятий учнем дорожнього робітника.  З 1987 року по 1989 рік проходив військову службу. Після звільнення в запас був прийнятий трактористом дорожньо-експлуатаційної дільниці № 868 дочірнього підприємства «Волинський облавтодор» ВАТ «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України».

З 2002 року по 2009 рік працював лісником Тростянецького лісництва. Одночасно навчався в Шацькому лісовому коледжі, який закінчив в 2011 році.

Впродовж 2011-2020 року працював помічником лісничого Тростянецького та Копачівського лісництва.

У 2010 році Юрія обрано депутатом Озерської сільської ради.

В 2021 році змінив місце роботи - прийнятий помічником оператора заправних станцій на АЗС.

Разом з дружиною Оксаною, в шлюбі з якою з 1991 року,  виростили і виховали двоє дітей - Валентину та Івана. Дочекалися двох онуків – Катерину та Ореста.

На початку березня 2022 року сержант Свиридюк Юрій Іванович добровільно став на захист своєї країни. Він був сміливим і відданим воїном, який ставив інтереси нації на перше місце.

Юрія Івановича призначено було начальником  групи військової частини А7059. Згодом переведений водієм-електриком цієї ж частини.

8 липня 2023 року Свиридюк Юрій Іванович загинув поблизу населеного пункту Ямпіль Донецької області, отримавши мінно-вибухові поранення  та опіки всього тіла.

Похований герой 12 липня 2023 року в селі Озеро.

Рудяк Олександр Володимирович

Олександр народився 15.01.1972 року у селищі Рожище Волинської області. В 1989 році закінчив Тростянецьку середню школу. За час навчання Олександра неодноразово нагороджували за відмінні успіхи в навчанні, зразкову поведінку та за зайняті призові місця в змаганнях з кульової стрільби.

По закінченні школи вступив до Рівненського інституту інженерів водного господарства.  Але зрозумівши, що обрав фах не за покликанням, залишив навчання й пішов служити на строкову службу. Після звільнення в запас в 1994 році закінчив з відзнакою Луцьке ВПТУ № 2. Працював на будівництві. Мав золоті руки: до чого б не брався – усе в нього ладилося. Був дуже добрим, щирим, безвідмовним - надійною опорою для матері.

У 2015 році був призваний на військову службу і брав безпосередню участь в АТО на території Донецької та Луганської області. Звільнився з військової служби у березні 2017 року. Військове керівництво характеризувало Олександра дуже позитивно: дисциплінований, компетентний, відповідальний, морально стійкий, сміливий, рішучий. З початком повномасштабного вторгнення призваний на військову службу по мобілізації. Брав участь у боях по захисту Батьківщини в Миколаївській, Херсонській, Донецькій та Луганській областях.

Загинув Рудяк Олександр Володимирович, головний сержант, командир 2 відділення взводу протитанкових ракетних комплексів 107 механізованого батальйону 63-ої ОМБр, на полі бою 10.07.2023 року внаслідок мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Діброва Луганської області.

Бичок Владислав Васильович

Народився Владислав у місті Ківерці 30.03.2000 року. Загальну середню освіту здобув у першій міській школі. В школі був світлим, позитивним, завжди усміхненим юнаком.

Фахову освіту за спеціальністю водій вантажних і легкових автомобілів здобув у Колківському вищому професійному училищі. Проте з набуттям повноліття вирішив присвятити своє життя військовій службі, бо змалечку найбільше любив бавитися «у війну», випрошуючи у мами й відповідні атрибути: іграшкові автомати, всілякі пістолети… Тож, подавши до райвійськкомату заяву, був скерований до кінологічного центу державної прикордонної служби України у Львівській області.

Владислав мав загострене почуття справедливості і завжди відстоював свою думку та власні переконання. З початком повномасштабної війни знову ж таки добровільно став на захист рідної країни, сказавши мамі: «Хто як не ми? Я не можу бути осторонь». Тож у квітні 2022 року вступив до лав ЗСУ, до бригади Князя Романа Великого. Зарахували Владислава Бичка стрільцем-зенітником зенітно-артилерійського взводу.

Брав участь у боях на Харківщині, Донеччині, зокрема в героїчній обороні Бахмута. Побратимам Владислав запам’ятався життєрадісним хлопцем, з чудовим почуттям гумору, а в бою - відважним та відповідальним бійцем. Як пригадує командир: «Там, де був Влад, завжди підтримувалася дисципліна та було сумлінне виконання завдання. Попри молодий вік, був гідним прикладом побратимам для наслідування».

У березні 2023 року Владислава Бичка призначили командиром відділення 1-го зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону. Останній свій бій Владислав прийняв 03.08.2023 року в населеному пункті Вільшанка Куп’янського району Харківської області, де понад добу, перебуваючи в оточенні, продовжував бій і стримував наступ ворога. Загинув при виконанні бойового завдання, отримавши поранення внаслідок танкового обстрілу, несумісні з життям.

Похований Владислав Бичок на Алеї Слави, на міському кладовищі, серед побратимів, де один за всіх і всі за одного, як на полі бою.

Бельський Вадим Анатолійович (23.04.1993 - 08.08.2023)

Вадим народився 23 квітня 1993 року у м. Ківерці. Ріс дуже енергійним, веселим, сміливим, але зовсім неконфліктним хлопцем – будь яку спірну ситуацію умів залагодити «дипломатичними» методами. Змалечку мав дивовижну здатність щоразу втрапляти у всілякі халепи. Понад усе ватага хлопчаків, де верховодив Вадим, полюбляла гратися у війну: постійно на березі озера «Молодіжне» рили «окопи», з гілля та очерету будували «бліндажі», майстрували з деревини зброю.

 Навчався у третій міській школі. Був різнобічно розвиненою дитиною: займався українськими народними танцями, навчався грі на трубі. Ще зі шкільної парти зацікавився історією України. Поділяв погляди щодо створення суверенної держави таких національних героїв як Степан Бандера, Роман Шухевич. Тому й не дивно, що по закінченні загальноосвітньої школи, у 2010 році, вступив до ВНУ ім. Л.Українки на факультет історії, політології та національної безпеки.

Ще зі студентської лави, разом зі своїми одногрупниками – Іваном Газюком та Тарасом Висоцьким - Вадим Бельський поринув у бурхливе політичне життя, яке вирувало у столиці, на Майдані Незалежності – став активним учасником Революції Гідності. Не лишився він стороннім спостерігачем і тоді, як росія окупувала Крим та схід України – разом з побратимом Іваном Газюком вступив до батальйону спеціального призначення «Азов», залишивши навчання на потім... У складі цього підрозділу брав участь у найзапекліших боях по обороні рідної землі від жорстокого окупанта на Донецькому напрямку.

Тут Вадим став старшим командиром кулеметного відділу 3 роти 4 чоти (ВОП). За цей час він виконав багато бойових завдань, захищаючи Миколаївку Донецької області, Дебальцево, Маріуполь. Згодом боронив Широкине, брав участь у боях за Новотроїцьке. Йому, як кулеметнику, доводилось прикривати снайперів, відбивати атаки, ризикуючи власним життям.

Після звільнення в запас продовжив навчання. На урочистій акедемії з нагоди завершення навчального курсу ректор Лесиного вишу вручив Вадиму Бельському Почесну грамоту за мужність і героїзм, проявлені в АТО. Був також удостоєний пам’ятної відзнаки «Захисник Маріуполя». Плекаючи націонал-центристські ідеї хлопець вступив до легіону «Центурія» – новітньої організації української молоді, яка стоїть на світоглядних засадах української державності та європейської традиції. У мирний час заробляв на життя, працюючи у сфері - торгівля будматеріалами.

З початком повномасштабного вторгнення Вадим одразу ж добровільно вступив до окремого загону спеціального призначення ССО «Любарт», куди влилися західні осередки Центурії. У складі одного з підрозділів «Любарта» боєць з позивним «Аркан» пройшов вишкіл в учбово-тренувальному центрі за кордоном.

Вадим Бельський - військовослужбовець сил спеціальних операцій 7 роти 3 взводу ВЧ 4788 брав активну участь у боях з російськими загарбниками на Київщині, Миколаївщині та Херсонщині. Боєць ОЗСП «Любарт» і легіонер Центурії, молодший сержант Вадим Бельський героїчно загинув 8 серпня 2023 року під час операції «висадка біля Козачих Лагерів». «Аркан» вів одну із штурмових груп на цю операцію. Бійці кількома човнами, під шквальним вогнем противника, переправлялися на лівий берег. На наступний день, після того як українські бійці висадилися на берег, вогонь ворога був ще сильнішим і щільнішим. Вадим, важкопоранений, продовжував героїчно вести бій. На жаль, 8 серпня, під час артилерійського обстрілу, він повторно отримав травми, несумісні з життям... Проте у зв’язку зі складністю завдання та надважкими природними й погодними умовами «Аркан» вважався зниклим безвісти. Однак побратими, з надією на диво, продовжували пошукову операцію. 13 серпня 2023 року тіло військовослужбовця Вадима Бельського було знайдено на місці бою та евакуйовано до Херсона. Відважного та хороброго бійця «Аркана», веселого та життєрадісного, який любив жартувати та від душі сміятися, справжнього і щирого патріота Бельського Вадима Анатолійовича поховали у рідних Ківерцях.

Боярчук Михайло Васильович (02.06.2002 - 10.11.2023)

Народився другого червня 2002 року у Ківерцях. Навчався у третій міській школі до восьмого класу. Потім вступив до Волинського військового ліцею імені героїв Небесної Сотні.

Почуття патріотизму, любові до України прищеплювалися Михайлові ще змалечку. Хлопець бачив на прикладі батька, що це не порожні слова, адже той боронить країну від російського окупанта ще з 2014 року.

У вересні 2022 року Михайло Боярчук теж поповнив ряди воїнів-захисників України. Його військова звитяга відзначена спеціальною нагородою – монетою Коїна імені Романа Великого.

Боярчук Михайло Васильович, заступник командира бойової машини 14 механізованої бригади імені Князя Романа Великого, загинув в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України 10 листопада 2023 року поблизу населеного пункту Куп’янськ Харківської області.

З честю виконав обов’язок громадянина, присягнувши до останнього подиху захищати свій народ, свою Батьківщину.

Овдовіла молода дружина, осиротіли батьки.

Луценко Павло Васильович (02.01.1972 - 01.02.2023)

Народився Павло Луценко 12 січня 1972 року в селі Тростянець. У 1989 році закінчив місцеву середню школу та вступив до Українського інституту інженерів водного господарства у м. Рівне. Диплом про вищу освіту отримав у 1994 році. Через рік, у Луцькому індустріальному інституті, прослухавши відповідний навчальний курс, отримав диплом за спеціальність облік і аудит.

Трудову діяльність Павло Васильович розпочав у 1995 році у Ківерцівському відділенні Державної податкової інспекції. Згодом після скорочення працював понад десять років у Ківерцівському районному відділі Пенсійного фонду України.

Луценко П.В. був одруженим, виховував двох синів – Романа та Максима.

З початком повномасштабного вторгнення, у 2022 році Павла Луценка мобілізували. Старший лейтенант Луценко П.В. очолив саперно-інженерний взвод одного з військових підрозділів.

01.02.2023 року, виконуючи бойове завдання поблизу м. Бахмут Донецької області зник безвісти…

Додому «на щиті» повернувся Герой 27.11.2023 року.    

Лець Андрій Олександрович (20.07.1986 - 18.01.2024)

Народився Андрій Лець 20 липня 1986 року в місті Ківерці. Навчався у четвертій міській школі. Професійну освіту за спеціальністю технолог здобув у Луцькому комерційному технікумі.

У 2010 році Андрій Лець одружився, незадовго народився син Артем. Працював слюсарем механоскладальних робіт на заводі «Модерн-Експо» в Луцьку.

18 жовтня 2023 року мобілізований до лав ЗСУ. Захищав Батьківщину на східному напрямку. Загинув Лець Андрій Олександрович при виконанні бойового завдання 18 січня 2024 року поблизу села Синьківка Харківської області.

Похований на Алеї Слави на міському кладовищі.

Павлюк Валерій Станіславович (02.08.1973 - 18.01.2024)

Валерій Павлюк народився 2 серпня 1973 року в селищі Барабаш Хасанського району Приморського краю російської федерації. Дитинство і юність минула у місті Бійськ (Алтайський край). Після школи здобув професії автомеханіка і електрогазозварювальника.

Був одруженим, в 1991 році народилася донька. В цьому ж році був призваний на строкову військову службу.

В 1994 році переїхав жити в Україну до батька-військового. Працював на військовому аеродромі, в пожежній частині. Згодом – газозварювальником у різних організаціях.

Після розлучення з 2002 року проживав у цивільному шлюбі. В 2013 році перевіз з росії у Ківерці, на постійне місце проживання, свою маму.

24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення, добровільно став на захист України. З 22 травня 2022 року (після поранення) перебував на лікуванні. 18 січня 2024 року зупинилося серце Валерія Павлюка. Героя поховали на Алеї Слави на міському кладовищі.   

Грицюк Олександр Костянтинович (28.01.1976 - 16.11.2023)

Народився Олександр Грицюк 28 січня 1976 року у селі Рудники Маневицького району Волинської області. Загальну середню освіту здобув у місцевій школі.

Після школи працював на будівництві – був майстром на всі руки, як кажуть у народі. Згодом переїхав жити у Ківерці. Був одруженим, мав сина.

З початком повномасштабного вторгнення пішов добровільно захищати Україну. На жаль, у квітні 2022 року Олександр Грицюк поблизу села Новобахмутівка Донецької області під час виконання бойового завдання був поранений і потрапив у полон. Тривалий час родина нічого не знала про долю Олександра. Інформацію про його перебування у неволі дізналися з російських сайтів.

Як згодом розповіли звільнені побратими, українських полонених, серед яких був і Олександр Грицюк, тримали спочатку у сумнозвісній катівні в Оленівці. Там спали просто на бетонованій підлозі, тому тулилися один до одного, намагаючись хоч якось зігрітися. А ще розповідали хлопці, як одного разу Олександр з під бушлату вийняв шматок хліба, який не з’їв сам, а по крихті розділив між усіма, виснаженими голодом, побратимами, які перебували в камері.

В Оленівці їх розділили і відправили на росію у різні катівні. Перебування Олександра Грицюка в полоні в росії було підтверджено у вересні 2022 року Міжнародним Червоним Хрестом. Незабаром дружина отримала й листа від чоловіка, написаного ворожою мовою, бо казенні, з нотками ворожої ідеології, фрази якого вказували на те, що писався під диктовку. Як пригадує дружина, «радості її не було меж». Щодня рідні чекали на обмін і повернення Олександра з полону.

У лютому 2023 року дружина отримала звістку від звільненого під час обміну побратима, котрий перебував в одній камері з Олександром Грицюком у СІЗо № 2 м. Вязьма Смоленської області, що на росії. В деталях він не розповідав дружині Грицюка про ті кола пекла у ворожому полоні, через які доводилося пройти полоненому, але із його вигляду й так було усе зрозуміло.

Майже через рік, у січні 2024 року, інший звільнений з рашистського полону під час обміну уже не підбирав висловів, описуючи те жахіття, ті тортури, яким піддаються українські полонені військовослужбовці у російських катівнях. Він був з Олександром Грицюк в одній камері у Вязьмі влітку 2023 року. Полонених тримали на ногах по 16 годин, не дозволяючи сідати. Щодня били, дуже жорстоко били, по кілька днів не давали їсти. Як розповів побратим, побитого Грицюка притягували до камери й жбурляли на підлогу, той знесилений приповзав до нар, виймав з під матрацу листи дружини (їх чотири надіслала вона) і притискав до грудей… Полонених із західної України особливо жорстоко катували: морили голодом і били за те, що не розмовляли російською, за те, що всі вони «западенци - бандеровци, вас надо убівать, на кускі резать». І цей геноцид коїться у 21 столітті…

На жаль, сподівання дружини на повернення з полону Олександра Грицюка обірвалися 24 січня 2024 року, коли повідомили по телефону, що тіло закатованого чоловіка повернули по обміну. Те, що побачила вона при упізнанні, вжахнуло: з молодого чоловіка вагою у 110 кг при рості 1,80 м, лишився набір з костей і пошматованої у синцях шкіри, вагою біля 50 кг.  

Похований Грицюк Олександр Костянтинович на Алеї Слави на міському кладовищі.

Прокопчук Вадим Миколайович (17.02.2001 - 12.02.2024)

Вадим Прокопчук народився 17 лютого 2001 року у с. Човниця Ківерцівського району Волинської області. У шість років пішов до школи. Уже змалечку у Вадима проявлялися лідерські здібності, він умів зорганізувати клас і спрямувати діяльність однолітків у правильне русло – на хороші справи.

У вісім років Вадим вступив до Ківерцівської дитячої музичної школи – навчався гри на тромбоні. Він дуже любив свій інструмент – практично з ним ніколи не розлучався.

Після дев’ятого класу Вадим Прокопчук вступив до Волинського фахового коледжу культури і мистецтв імені І.Ф. Стравінського, де продовжив навчання гри на тромбоні. Під час навчання у коледжі талановитого хлопця запросили до симфонічного оркестру «Soli Deo». Згодом Вадим створив свою групу «Hot Brass Band», із якою часто виступав у Луцьку та в інших містах. Вадим дуже любив тромбон, він дуже багато часу приділяв репетиціям, таким чином удосконалюючи свою майстерність, мріючи стати професійним музикантом, подорожувати з гастролями по закордонах…

У липні 2017 року прийняв водне хрещення у церкві євангельських християн-баптистів с. Човниця. Віра і Бог були для нього фундаментом його філософії та життєвих принципів. Вадим серйозно підходив до питання служіння, ніколи не брався за проєкти, якщо розумів, що не матиме достатньо часу й ресурсів до якісної роботи над ними.

У 2019 році Вадим вступив до Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського. Він і далі мріяв про кар’єру професійного музиканта… Проте війна змінила все…

У лютому 2022 року, на другий день повномасштабного вторгнення, Вадим Прокопчук без вагань вступив до Волинської бригади ТРО. У серпні 2022 року Вадим ухвалив рішення про переведення до ССО «Азов Київ». Проте процес відбору в «Азові» був тривалим – розтягнувся аж на півроку.

У вересні 2022 року, під час відпустки, Вадим Прокопчук одружився з Юлею Город, з котрою зустрічався 6 років. Попри відстань їхні стосунки ставали ще міцнішими, а почуття – сильнішими.

У бойовому підрозділі Вадим Прокопчук, позивний «Маестро», мав військове звання солдат, проте займав посаду командира взводу - був так званим польовим командиром, якому, за клопотанням вищого керівництва, мали присвоїти офіцерське звання. Таких в армії США називають «mustang», коли говорять про бійця, який пройшов шлях від солдата до офіцера «в полях».

У травні 2023 року він вперше пішов на бойове завдання у складі 3-ої окремої штурмової бригади. Потім вони звільняли села  Донеччини, південніше Бахмута. Це було надскладне завдання: в значно меншому, ніж ворог, кількісному складі й за меншої вогневої підтримки вони долали «зеленку» за «зеленкою». Проте найважче було у цих умовах не фізичні навантаження, а втрачати бойових побратимів… Через півроку бойовий підрозділ Вадима відвели на ротацію, на тиловий полігон, для відпочинку й продовження тренувань.

На початку лютого 2023 року підрозділ, в якому служив Вадим Прокопчук, отримав нове бойове завдання: зайняти позиції по обороні Авдіївки. Розуміючи хвилювання дружини, він щодня надсилав їй повідомлення, розповідаючи як вони героїчно боронять українську землю.

Увечері 12 лютого дружина Вадима отримала останнє повідомлення від чоловіка: «Їду на завдання! Нічний бій!... наших відрізають! Маю їх витягнути! Моліться! Всі!» Коли Вадим і його побратими були зовсім близько до ворожих позицій, «беха» не змогла відкрити вогонь… Ворожі ж обстріли посилювалися. Після прильоту дрона Вадима дуже контузило. Командири намагалися зв’язатися з ним, проте він не відповідав. Підрозділ почав відходити назад. Після перегрупування вдалося з’ясувати, що один із тих, кого вже вважали мертвим, ще живий і повзе у їхню сторону. Вадим із побратимом повернулися по нього. У той момент почався мінометний обстріл… У цей момент зв’язок обірвався остаточно…

Із дрона побачили, що Вадим ще ворушиться. Хлопці поїхали, ризикуючи власним життям, щоб його витягнути з-під обстрілів. Проте не встигли, бо ворог просто прицільно розстрілював, добиваючи поранених.

Коли ж евакуаційна  група дісталася до загиблих, то, здавалося, «Маестро» ще живий, намагався щось прохрипіти, хоча тіло було без ніг; обличчя, руки, тулуб були уражені численними уламками… У медпункті констатували біологічну смерть Вадима Прокопчука.

«Маестро» був талановитим музикантом і хоробрим воїном. Обіцяв дружині, що їхні діти ніколи не воюватимуть. І докладав максимум зусиль, аби дотримати слова, пожертвувавши задля цього власне життя…

Похований Герой на Алеї Слави, на міському кладовищі.

Блащук Валерій Леонідович (11.11.1962 - 13.04.2024)

Валерій Блащук народився 11 листопада 1962 року в селі Бодячів Ківерцівського району Волинської області. Загальну середню освіту здобув у четвертій міській школі в 1981 році. Того ж року вступив до Ленінградського вищого військово-топографічного командного училища, яке закінчив у 1985 році. З 1985 року по 2006 служив у збройних силах. Звільнився в запас у званні майора.

У цивільному житті працював у ПЧ-14 Ківерцівської дистанції колії на посаді інженер-землевпорядник, а згодом – головний механік.

В 2016-2020 роки – знову Валерія Блащука «покликали» Збройні сили України: у складі 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого оборона східних кордонів України в зоні АТО.

В 2022-2023 роках – служба у Луцькому РТЦК та СП. Звільнений у запас за станом здоров’я – інвалід ІІ групи. Високий професіоналізм та сумлінна служба у ЗСУ майора Блащука Валерія Леонідовича відзначена шістьма державними нагородами.

Передчасна смерть 13.04.2024 року обірвала життя палкого патріота. Похований майор Блащук Валерій Леонідович на Алеї Слави на міському кладовищі. 

Стеблянко Юрій Володимирович (07.05.1978 - 16.10.2023)

Юрій Стеблянко народився 07 травня 1978 року у селі Купичів Турійського району. Загальну середню освіту здобув у Купичівській ЗОШ І-ІІІ ст. Фахову освіту за спеціальністю «фізична культура» здобув у Волинському державному університеті імені Л.Українки, про що отримав диплом 1999 році.

За спеціальністю працював недовго – у 2002 році пройшов навчання у Сокиричівському центрі професійної підготовки працівників поліції. Після закінчення навчального курсу був призначений на посаду дільничного інспектора Ківерцівського відділу внутрішніх справ.

Через рік, у 2003 році, Юрія Стеблянка переведено на посаду оперуповноваженого карного розшуку цього ж відділу внутрішніх справ. Згодом був призначений на посаду заступника начальника сектору карного розшуку Ківерцівського відділу поліції. На цій посаді пропрацював до 2021 року. Сумлінна та бездоганна служба в правоохоронних органах майора Стеблянка Юрія Володимировича відзначена численними нагородами ГУНП у Волинській області та Міністерства внутрішніх справ України, а його ім’я занесено на Дошку пошани Головного управління національної поліції.

У 2014 році майор Стеблянко Ю.В. брав участь, перебуваючи у службовому відрядженні, в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської області. Нагороджений медаллю «Учасник бойових дій» та відзнакою «За участь у антитерористичній операції».

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Юрій добровільно вступив до об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють». Пройшов навчально-підготовчий курс та влітку 2023 року переведений на бойові позиції в район Бахмута. 16 жовтня 2023 року інспектор взводу Стеблянко Юрій Володимирович загинув при виконанні бойового завдання поблизу с. Курдюмівка Донецької області. Посмертно присвоєно Стеблянку Юрію Володимировичу спеціальне звання – підполковник.

Овдовіла молода дружина, осиротіли троє донечок. Пам’ять про доброго, чесного, працьовитого та сильного духом чоловіка й татуся та палкого патріота назавжди залишиться у їхній пам’яті.

Наумчук Юрій (06.05.1995 - 15.11.2023)

Народився Юрій Наумчук 06.05.1995 року в місті Ківерці. Навчався у Ківерцівській районній гімназії, яку закінчив у 2013 році. Фахову освіту здобув у Рівненському університеті водного господарства та природокористування, який закінчив у 2018 році.

З 01.11.2016 року працював апаратником очищення стічних вод станції нейтралізації гальванічної дільниці № 3 Луцького ремонтного заводу «Мотор». З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, 25 лютого 2022 року, став на захист України, вступивши добровільно до сил тероборони. Був кулеметником, згодом водієм стрілецького відділення цього підрозділу.  

        Загинув Наумчук Юрій Васильович 15 листопада 2023 року поблизу населеного пункту Діброва Луганської області, отримавши важкі поранення, несумісні з життям, внаслідок ворожого мінометного обстрілу, прикриваючи собою побратимів.

Командир Наумчука Юрія поділився дуже емоційними спогадами про бойового побратима: «Я не знаю жодного народженого для війни, не знаю жодного, кого з пологового будинку одразу одягали б у піксель і говорили: «ось це воїн». Проте я знаю безліч простих хлопців та дівчат, які не зважаючи на свої професії, страхи чи фобії одного лютневого ранку прийшли в ТЦК для того, щоб інші були в безпеці, для того, щоб було куди і до кого повернутись. Одним з тисяч був Юрчик. Скромнішої та добрішої людини я, напевно, не зустрічав. Він був своїм у будь якій компанії і кожному старався допомогти, але для себе нічого не просив.

         Першим складним випробовуванням для кожного з нас була Київщина. Підрозділ, в якому більшість бійців сподівалися, що охоронятимуть рідну Волинь на півночі, чи стоятимуть на блокпостах, був просто не готовий до того, що нас там очікувало. Та Юра не належав до більшості. Він був яскравим представником войовничої меншості, котра швидко зорієнтувалася на жорстоких реаліях, і не вдаючись до жодних запитань, робила складну роботу – жертвуючи найдорожчим.

 Перша тридцятка, перші мінометні обстріли, перші загиблі та пораненні… Було емоційно важко… Проте, коли приходили до Юрчика в нору, то тут панувала особлива атмосфера: зачасту весь ліс Київської області здригався від реготу старих і молодих. Одного разу Юрчик привів в бліндаж двох козенят і підкормлював їх мигдалевим молоком. Про них він переживав більше, ніж про себе.

         Коли ми повернулись на Волинь – в кожного з нас було достатньо часу зрозуміти хто є хто: з ким можна і в вогонь, і воду, а від кого краще триматись подалі. Всі збивались в групки і старались триматись разом і склалося так, що саме в нашій групі був Юрчик. Не зважаючи на втому, внутрішні переживання він вчився і старався максимально виконувати накази. В момент, коли загинув його кум, кожному з нас здавалось, що ми не зможемо стримати його порив перевестись в інший підрозділ, щоб помститися ворогу. Тоді ми його зупинили…

         Весна 2023 року… Потяг… Донецька область і - вас вітає Лиман. В повітрі бринить відчуття страху, проте кожен маскував його, як міг. Однак Юрчика тоді це не гнітило, була більша проблема – в крамницях бракувало цигарок. Така його безпосередність давала нам впевненість і мимовільний спокій. Ми тоді ще лише «входили в тонус війни» і готувалися… Але найбільше готувався Юрчик: 4 різних лопати, кірка і вічні прохання «дайте мені великий кулемет». Він мужньо терпів фізичні навантаження і завжди на зауваження: «Воно ж важке», - відповідав: «А хто, як не я?» Його постійне прагнення віддавати максимум себе задля інших, похитнуло його здоров’я. Через астму і грижі він завжди картав себе, що не може бути з хлопцями, не може допомогти їм.

         Осінь 2023 року – найважчий період. Всі були виснажені, жодного розуміння наскільки довго ми будемо на Донбасі. Юрчик спокійно готувався до зимівлі в Лимані. Юрчик був на складній позиції - укріплювали її. Раптом хтось крикнув: «Вихід». 2 години і 30 хв, більше 20 мін на площу 10 на 10 м, 15 ударів ствольної артилерії в ту саму точку, де Юрчик собою закрив чотирьох побратимів, де наш «Малюк» своїм життям зберіг чотирьох…

         Яким Юрчик був воїном? Він був Людиною! Саме з великої літери. Юрчик був вірним другом та братом для кожного з нас. Чи хотів він стати воїном?  Мабуть, ні. Він просто хотів жити, кохати і бути коханим. Воїном можна стати завжди: виконувати накази і бути найкращим тактиком та стратегом. Але не можна стати Людиною, бо цього не навчать на полігонах чи в університетах. Для мене Юрчик був, як брат: великий, добрий хлопчисько, з яким не страшні ні Київські ліси, ні Донбаські терикони.

         Юрчик – це яскравий приклад справжнього братерства та самопожертви. Від нього ніхто не чув «я» чи «мені», він завжди був поряд, завжди стояв за своїх та за друзів. Напевно, це - найкраща характеристика воїна, адже Юрчик був таким воїном, якими стати не можливо. Такий воїн виплеканий батьками та родиною, бо тільки любов може дати відвагу та самопожертву.

         Спочивай з миром, брате…»

Алексюк Іван Георгійович (09.10.1992 – 15.05.2024)

Народився 9 жовтня 1992 року у селі Славне Ківерцівського району Волинської області. У 2007 році закінчив Сокиричівську ЗОШ. Професійну освіту здобув у Луцькому коледжі харчових технологій на відділенні радіоелектроніки.

У 2010-2011 Іван Алексюк був призваний на строкову службу в ЗСУ, яку проходив в Одесі, у внутрішніх військах. Після звільнення з лав ЗСУ в запас працював за кордоном.

Згодом вступив до патрульної поліції України. Під час служби був нагороджений Грамотою за відвагу. Проявив себе дисциплінованим і відповідальним працівником патрульної поліції.

Був одружений, має доньку.

Одразу ж з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну став на захист держави, вступивши до сил територіальної оборони. Після прийняття присяги перший бойовий виїзд був на звільнення Київщини. Командування військовим підрозділом, де служив Іван, одразу ж розгледіло його організаторські здібності та уміння знаходити «прості» рішення у складних ситуаціях. Тобто було зрозуміло, що цей молодий чоловік - справжній воїн.

 Згодом Івана Алексюка переведено у роту зв'язку, де очолив щойно створений спільно з однодумцями підрозділ «Чорний ворон», який вів боротьбу з ворогом ударними безпілотними авіаційними комплексами. Очолюючи цю бойову одиницю, був дуже відважним та далекоглядним командиром, дбайливим у ставленні до своїх підлеглих.

Загинув 15 травня 2024 року поблизу населеного пункту Воздвиженка Покровського району Донецької області.     

Тарасюк Ігор Анатолійович (10.12.1985 – 19.07.2023)

Ігор Тарасюк народився 10 грудня 1985 року.

Зростав він дуже хорошим позитивним хлопчиком, улюбленцем батьків та друзів.

Шкільні роки запам’яталися тим, що Ігор дуже любив учитися, пізнавати нове. Він був надзвичайно комунікабельним.

«Як ми познайомилися, - пригадує колишня дружина Ірина, - він став для мене і другом, і подругою, і коханим, а потім і хорошим чоловіком та люблячим татом! Йому подобалося готувати різні страви, і я перейняла від нього багато рецептів... Із сином, Вадимом, любив рибалити, грати різні ігри, але клята війна позбавила сина не тещо гратися і рибалити, а відчувати міцну руку і люблячі обійми тата».

Коли розпочалася повномасштабна війна в Україні, Ігор був за кордоном, але вирішив повернутися на рідну землю і вступити до війська, аби захищати нашу землю...

Через 17 місяців, отримавши відпустку, провідав сина. Тож у червні 2023 року, після довгої розлуки, провели аж 10 днів разом: побували у Львові на екскурсії, відпочивали біля озера, провідали хресних, родичів...

А 19 липня 2023 року пролунала страшна звістка - загинув старший сержант Тарасюк Ігор Анатолійович під позивним "Волиняка"...

Степанов Андрій Михайлович (28.04.1992 – 04.10.2023)

Народився Андрій Степанов 28 квітня 1992 року в м. Ківерці. Навчався у другій міській школі. Після закінчення 9-го класу вступив до військового ліцею в м. Луцьк. Після закінчення цього навчального закладу проходив службу за контрактом у внутрішніх військах.

З осені 2013 року служив у Криму в бригаді берегової охорони. Потім була служба у прикордонних військах та АТО.

Невдовзі померли батьки: спочатку тато, а потім мама. Це емоційно похитнуло здоров’я хлопця, тому, у зв’язку з сімейними обставинами, Андрій перериває контракт та звикається до цивільного життя.

Проте повномасштабне вторгнення росії в Україну «внесло» свої корективи у спосіб життя Андрія Степанова – у червні 2023 року його мобілізовано до Збройних сил України.

Ворожа куля обірвала молоде життя – загинув Степанов Андрій Михайлович 4 жовтня 2023 року на Миколаївщині.